Даниэль Дефо - Робінзон Крузо

Я задумав завести ціле стадо, розуміючи, що це єдиний спосіб забезпечити себе м’ясом, коли в мене закінчаться порох і шріт. Спочатку я вирішив спорудити огороджений вигін для кіз, щоб вони не втекли до своїх диких родичів. Тому й заходився шукати годяще місце для утримування майбутнього стада, де тварини були б забезпечені водою, травою й захистом від сонця.

Мені пощастило – незабаром я знайшов рівну й широку луговину; були тут невеликі джерела з прозорою водою, а на протилежному боці ріс невеликий гайок. Спершу я збирався обгородити всю луговину частоколом завдовжки в дві милі – мені вистачило б часу на огорожу і в п’ять разів більшу, – а потім зрозумів, що це велика дурниця. Тримати кіз у такому величезному загоні – це однаково що пустити їх пастися по всьому острові, оскільки тварини лишилися б так само дикими, як і раніше. Я вирішив обмежитися ділянкою пасовиська у сто ярдів завширшки – на такому вигоні вмістилося б усе моє стадо, а якщо воно розростеться, я завжди зможу додати ще площі.

Завзято взявшись до роботи, я за три місяці все підготував. Коли огорожу було закінчено, я перевів на пасовище моїх трьох, уже ручних, козенят, постійно відвідував їх, підгодовував ячмінним та пшеничним колоссям; вода дзюрчала просто на огородженій ділянці, я стежив за тим, щоб у дощову погоду козенята перебували в спеціально побудованому для них хліві.

За півтора роки моє стадо збільшилося до дванадцяти голів, а ще за два роки – до сорока трьох. Я розбив ділянку на п’ять загонів, з’єднаних між собою, – так мені було зручніше поратися з козами. Окрім м’яса, якого в мене тепер було вдосталь, з’явилася можливість доїти кіз, і це мене радувало: інколи я отримував до двох галонів [7]козячого молока на добу. Навчився я цього не відразу; часто траплялося, що навіть із найсумирнішими тваринами в мене нічого не виходило: то коза збрикне, то вже майже повний глек перекинеться. Проте з часом я навчився й більше не проливав жодної краплини молока. Ферма годувала мене добре. Раніше я навіть не здогадувався, як із молока виготовляють масло й сир; після багатьох спроб і невдач мені поталанило досягти успіху – тепер ці продукти урізноманітнили моє меню…

Хто б міг стримати посмішку, дивлячись на мене й мою маленьку родину, яка сумирно сиділа за обіднім столом?

На чолі заставленого різноманітними наїдками столу сидить сам король, тобто я – його величність господар острова, який має владу страчувати й милувати. Я бенкетую, оточений вірними слугами. Одному тільки папузі Попці як фаворитові дозволено бесідувати зі мною. Пес завжди сидить праворуч від мене; він, бідолашний, через старість трохи глухуватий і зазвичай дрімає – так і минуло його самотнє життя на острові без подруги. Обидві кішки не зводять з мене очей, чекаючи на пригощання… Це вже не ті кішки, яких я захопив із корабля. Гості з Бразилії давно вирушили до кошачого раю, а до мене прибилися двійко з численного потомства однієї з них. Це напівдике кошаче плем’я завдавало мені багато прикрощів і клопоту, поки я не почав проти нього справжню війну. За якийсь час повернулися тільки двоє кошенят; вони були міцні, ласкаві, щоправда, злодійкуваті, але я залишив їх у себе.

І все-таки мені бракувало піроги. Але забрати її з далекої лагуни було надто складно, і я обмежувався пішими прогулянками островом. Час від часу мене тягло поглянути на обриси загадкової далекої землі. І одного разу я знову вирушив туди, звідки її було добре видно.

Якби хтось зустрів мене в Англії в такому вбранні, то довго дивився б услід, не знаючи, дременути чи розреготатися. На голові в мене красувалася гостроверха шапка, яка не мала певної форми, хутром назовні з накидкою, що падала на плечі й оберігала мої потилицю й шию від сонячного проміння й дощу. Немає нічого неприємнішого та шкідливішого, ніж коли у тропіках вода струмком тече вам за пазуху. Одягнений я був у довгополий шкіряний камзол із різнокаліберними ґудзиками і штани до колін зі шкури старезного цапа, тож вовна на них звисала майже до землі. Панчохи мої та черевики давно стопталися, і я пошив собі дещо віддалено схоже на чоботи, які застібалися збоку, немов гетри, але найнеймовірнішого фасону. Поверх камзолу я вбирав широкий пасок із козячої – якої ж іще! – шкури, очищеної від вовни. Його доповнювали пряжка у вигляді двох тонких ремінців, якими я стягував пояс, а по боках – петлі для пилки й сокири. За плечима в мене теліпалися дві сумки з порохом і шротом, кошик, а над головою я тримав велику розкриту хутряну парасольку, украй потворну, проте незамінну в моїх походах.