Даниэль Дефо - Робінзон Крузо

Невдовзі я почав випробовувати човен, одначе ніколи не виходив у відкрите море, намагаючись триматися ближче до острова. Нарешті час великої подорожі настав! У дорогу я приготував усе потрібне: рушниці, запас пороху та шроту, із провізії – половину в’яленої козячої туші, два десятки ячмінних коржів, родзинки, питну воду й пляшку рому. З одягу, крім того, що був на мені, я взяв дві фуфайки та парусиновий плащ із матроської скрині, щоб укриватися під час ночівель.

Шостого листопада, на шостий рік мого самітницького життя, я вирушив у путь.

Ця морська подорож виявилася набагато тривалішою, ніж я розраховував. Я доплив до східного кінця острова і побачив там довге пасмо скель, почасти надводних, а почасти схованих під поверхнею; ця кам’яна гряда йшла далеко у відкрите море, а за нею ще на півмилі тяглася піщана обмілина. Перешкода мене збентежила: щоб обігнути рифи, мені довелося б загнути великого гака. Я вирішив кинути якір, точніше його подобу, зроблену з гарбу, знайденого мною серед решти заліза на кораблі, та зійти на берег. Там я помітив височину, з якої можна було б роздивитися, наскільки далеко заглиблюється скелястий мис у відкрите море.

Спочатку мені здалося, що ця відстань не така велика – милі дві, не більше, але, видершись на пагорб, я побачив, як біля кінця скель вирує море, – вочевидь, там стикалися потужні течії. Трохи далі море мало зовсім спокійний вигляд, і я вирішив, що можна спробувати обігнути скелі й плисти далі…

Проте мені довелося простояти на якорі ще два дні, тому що дув сильний південно-східний вітер, який заважав іти під вітрилом, а оскільки впертість лишалась однією з рис мого характеру, я відвів човен у безпечне місце і, прихопивши своє майно, влаштувався на березі.

На третій день море вгамувалося, і зранку я вже знову сидів у пірозі. Самовпевнений невіглас, я навіть не уявляв, який урок на мене чекає! Щойно моє легке суденце наблизилося до мису, як одразу ж потрапило в бурхливу течію та закрутилося, ніби піщинка в жорнах млина. Я нічого не міг удіяти, усі мої сили витрачалися тільки на те, щоб утримувати човен на плаву. Я відчував, що наближається моя загибель: або могутній вир перекине мій човен, і я потону, або мене понесе далеко у відкрите море. Єдине, що я міг при цілковитому безвітрі, так це не втрапити в саму середину течії.

У бік острова я навіть не дивився; я б усе віддав у ці хвилини за те, щоб швидше повернутися в мій пустельний рай, до простих земних справ, до мого надійного будинку. Я більше не нарікав би на самоту…

Ми здатні оцінити спокій тільки тоді, коли його втрачаємо.

Мені здавалося, що пірогу стрімко несе в безбережний океан. Я більше не бачив свого острова, хоча до нього було не більше ніж дві милі. У розпачі я веслував, зібравши рештки сил, намагаючись вирватися з течії та повернути на північ, тобто туди, де її упокорює зустрічний потік… Майже опівдні я з полегкістю відчув на обличчі південно-західний вітерець; потім вітер почав свіжішати і за певний час зміцнів. Мене понесло так далеко, що, якби не ясна погода, без компаса мені було б непереливки. Я підняв вітрило, намагаючись якомога швидше повернутися на берег.

Моя пірога повернула проти течії, і з великою радістю я збагнув, що все змінилося: міць одного потоку послабшала, вода стала чистішою, мені вже не доводилося щосили налягати на весла. Невдовзі праворуч від мене завидніли стрімчаки, які заступали шлях течії та поділяли її на два річища, одне з яких прямувало на північ. Саме туди я і скерував своє суденце.

Потік ніс мене приблизно милю, поки переді мною не відкрилася частина берега, протилежна тому, звідки я почав своє плавання. Вітер залишався попутним, я досі тримав курс на острів, хоча просувався вже не так швидко. За годину я опинився в зовсім тихій воді та, пропливши ще близько милі, щасливо причалив.

Ступивши на тверду землю, я присягнувся нізащо більше не піддавати себе такому ризику. Я був вдячний Богові за урок і за черговий мій порятунок. Відпочивши й попоївши, я відвів човен у невелику бухту, затінену деревами, які росли на її берегах, кинув плащ на дно піроги й заснув міцним сном.

Уранці, щойно прокинувшись, я почав збиратися назад. Про те, щоб знову плисти морем, годі було й думати – я досить натерпівся страху й розумів, що це було б щирою нерозважністю. Я довго міркував, як доправити мій човен додому. Західний берег острова був мені геть незнайомий, і все ж таки я повільно рухався вздовж узбережжя, намагаючись відшукати безпечне сховище для піроги, – дуже вже мені не хотілося кидати її напризволяще. Мені пощастило: за кілька миль я натрапив на невеличку тиху затоку, яка глибоко вдавалася в суходіл, поступово звужуючись і міліючи. Там я і знайшов для свого човна притулок, ніби спеціально приготований док. Я зійшов на берег і оглянув околиці.