Даниэль Дефо - Робінзон Крузо

І що з того? Все одно я не міг зрушити його з місця, і тим більше – навіть уявити неможливо! – перетягти до смуги прибою.

Геть виснажений, я вирушив додому, але моє бажання пуститися в плавання не тільки не минуло, а й ще дужче зміцніло.

План виник одразу – треба самому змайструвати човен. Адже будують тубільці свої піроги майже голіруч, а я перебуваю в набагато кращому становищі, ніж дикуни. У мене є найрізноманітніші інструменти, дерево я виберу найкраще, усе розрахую як слід… та й без усього цього можна обійтися, коли нехіть… Мені здавалося, що мій план, на позір легкий і простий, є цілком здійсненним, і я з такою пристрастю віддавався фантазіям, що геть випустив з уваги питання: а як спускати на воду моє судно? Мені навіть не спало на думку, що набагато легше провести човен, виготовлений з цільного стовбура великого дерева, півсотні миль морем, аніж протягти п’ятдесят ярдів суходолом до краю води.

Отже, здоровий глузд мене полишив, і я натхненно заходився працювати, розмірковуючи приблизно так: «Спершу зроблю човен, а вже потім знайду спосіб перемістити його до моря…» Насамперед, прихопивши інструменти, я вирушив на пошуки годящого дерева.

Мені пощастило: я відразу знайшов чудову кедрову сосну – гадаю, подібної не було навіть у царя Соломона, який збудував єрусалимський храм із ліванського кедра, – проте мені довелося докласти нелюдських зусиль, щоб подолати це дерево. Три тижні пішли тільки на те, щоб підрубати стовбур і звалити кедр на землю, ще два знадобилися, щоб відокремити від нього верхівку й суччя, а потім аж місяць я обтесував могутній кряж, надаючи йому форми піроги. Ще три місяці я видовбував човен теслярським інструментом, відмовившись від випалювання серцевини вогнем.

Коли я закінчив, моя шляхетна красуня-пірога лежала на боці в лісі на пагорбку, подібно до гостроносого голландського черевика-сабо. Звідси до моря було понад сто ярдів, і я був готовий здолати будь-які труднощі, аби дістатися води. Передовсім я заходився знімати дерен і зайву землю, щоб утворився положистий спуск до бухти. Робота була каторжна, але я втішався думкою про волю, переконуючи себе, що просто так нікому вона не дістається. Коли, на мою думку, все було готово, праця моя виявилася марною. Історія зі шлюпкою повторилася: я не зміг зрушити з місця свою пірогу ні на дюйм.

Ледь не плачучи з безсилого відчаю, я кинувся рити канал, адже якщо човен не можна доправити до моря, то нехай тоді вода прийде до нього сама! Та, копнувши кілька разів, я зупинився, сумно глянув на велику пірогу, що переможно задерла ніс до неба, і гірко посміхнувся. Запальність моя охолола; підрахувавши подумки глибину та ширину каналу, а також обсяг ґрунту, який може вирити за день один грабар, я зрозумів, що мені знадобиться цілий десяток років для цієї роботи. Так і лишилася моя перша пірога стояти на краю пагорба…

Настала четверта річниця мого життя на острові. Я зустрів її працею й молитвою. Вечори я проводив у компанії мого пса, папуги та гулящої кішки з численним виводком. Як звичайно цієї пори, дощило і пахнуло ваніллю – десь поблизу зацвів місячний кактус, чиї квітки розпускаються та в’януть за одну ніч. Після казусу з пірогою гординя моя поменшала, оскільки я втямив, що не треба бажати більшого, ніж Господь дав тобі сьогодні. Та й чого мені було бажати, якщо я вже майже нічого не потребував?

Я був хазяїном острова й одноосібно розпоряджався цілим царством. У мене не було ні ворогів, ні заздрісників, як не було і спокус. Я сіяв хліб і добував дичини саме стільки, щоб вистачило мені й моїм тваринам. На острові було безліч черепах, проте я лише зрідка вбивав по одній, щоб поласувати ніжним м’ясом. Тут росло стільки лісу, що можна було б збудувати цілий флот, і досить винограду, щоб наповнити трюми цих суден вином та родзинками… Але я цінував тільки те, що дарувало мені задоволення й давало змогу почуватися здоровим і бадьорим. Причому в таких кількостях, скільки треба було для безтурботного душевного стану. Мені допомагали в цьому природа, праця, досвід і тривалі самотні роздуми.

Іноді, дивлячись на жменьку золота й срібла, взятого в капітанській каюті на кораблі, я запитував себе: навіщо мені цей непотрібний мотлох? Я готовий усе до копійки віддати за десяток люльок для тютюну або ручний млин, щоб молоти вирощене мною зерно. Мені б не завадили шестипенсовий пакетик насіння ріпи або моркви, жменя гороху чи бобів. А вже половину срібла я б точно заплатив за пляшечку чорнила… Мені і справді бракувало звичних у колишньому житті дрібниць, але я навчився дивитися на такі речі простіше, легко відмовляючи собі багато в чому. Я навчився в усьому бачити насамперед світлі боки, а вже потім темні, й пам’ятати про те, що в мене є, а не про те, що я втратив.