Даниэль Дефо - Робінзон Крузо

Існував єдиний засіб захистити паростки від набігів ненажерливих розбійників – частою й досить високою огорожею. Довелося витратити аж три тижні на те, щоб огорожа вийшла міцною. Вдень я відлякував розбійників стріляниною, а на ніч прив’язував до огорожі пса. Це дало результат: пшениця та ячмінь щасливо піднялися й заколосилися.

Одначе натомість з’явилися птахи. Їх було незліченні хмари. І хоч я стріляв із рушниці, кружляв біля частоколу, посвистом і криками відлякуючи їх, усе було марно. Остаточно знавіснівши, я підстрелив двох птахів побільше, підвісив їх на тичину і встромив це опудало в землю посеред поля. Я не дуже розраховував на свою витівку, але сталося неймовірне: віднині птахи не тільки не наближалися до колосся, а й зовсім полишили ділянку, відлетівши геть. Мої пшениця та ячмінь були врятовані, і наприкінці грудня я зняв увесь урожай.

Для жнив, не маючи серпа й коси, я використовував шаблю, знайдену на кораблі разом з іншою зброєю. Я зрізав тільки верхню частину стебел, складав колосся у великий кошик і виносив із поля в печеру. Коли все було зібрано, я перетер колосся руками, щоб відокремити зерно від полови. У результаті вийшло два бушелі [6]пшениці й близько трьох бушелів ячменю.

Відклавши частину врожаю для посіву, я замислився над тим, як учинити з рештою. Я не мав змоги змолоти, просіяти або спекти хліб із мого дорогоцінного зерна. Тому вирішив не торкатися цьогорічного врожаю, залишивши його все на насіння, а тим часом що-небудь винайти. Щоправда, пшеничні коржі я все-таки спробував спекти, але вони вийшли грубими, неоковирними й напівсирими…

У запалі я задумав виростити хліб на найбільшій площі, яку тільки зможу обробити, засіявши її всім насінням, а також обнести поле живою огорожею, яка захистить його від птахів і палючого сонця. Для втілення цього задуму я мав зберегти свій урожай та підготувати інвентар. У мене вже був досвід, але, на жаль, не було годящих засобів виробництва. Мені не було чим боронувати землю, не було плуга для оранки, а єдина моя лопата була в жалюгідному стані.

Проте я вперто і старанно взявся до справи.

Я скопав дерев’яною лопатою дві великі ділянки землі під пагорбом, засіяв їх пшеницею та ячменем і оточив своє поле невеликим насадженням – із часом воно мало перетворитися на живопліт. Ця важка робота тривала майже три місяці.

А поки лили дощі й неможливо було навіть визирнути назовні, я перебрався до своєї комори, де ліпив із глини хатнє начиння й розважався бесідами з папугою. Той уже знав своє ім’я: слово «Попка» було першим, яке я почув на острові не з власних вуст. Папуга прикрашав мою самотність, він виявився рухливим, розумним, іноді сердитим, але переважно вельми компанійським птахом.

Зайнятися гончарством я хотів давно. Для цього треба було відшукати годящу глину, а вже потім наліпити посуд, хоча б віддалено схожий на горщики й миски. Без горна для випалу я, мабуть, міг обійтися – сонце замінило б його. Але де знайти достатню кількість доброї глини?

Нарешті я знайшов те, чого потребував, у вимоїні під схилом, куди стікала дощова вода. Спочатку я вирішив виготовити глек для зберігання зерна. Боже мій, скільки перевів я глини на цей перший досвід! Які дивні й гидотні творіння виходили з моїх рук, яка кількість горщиків і глеків розвалилася просто перед очима та розтріскалась, якщо я перетримував їх на сонці! Мені знадобилося два місяці, щоб так-сяк зробити двійко об’ємистих посудин, які лише віддалено скидалися на глеки.

Та й це була перемога! Коли глина затверділа і мої вироби висохли, я обережно, немов вони були з найтоншого венеціанського скла, переніс їх до печери та встановив у заздалегідь сплетені круглі кошики. Порожній простір між стінками глеків і кошиків я заповнив соломою, вирішивши, що тут зберігатиметься зерно нового врожаю. Незабаром становище покращилося: дрібний глиняний посуд, усі ці миски, кружки, горщечки, вийшли на славу після випалу на сонці.

Проте я прагнув більшого. Мені був потрібний глиняний казанок, настільки міцний, щоб витримувати вогонь: я мріяв зварити справжній суп… Якось, підсмаживши на вечерю шматок м’яса, я гасив багаття й розворушив вугілля. Під ними я знайшов черепок давно розбитого горщика. Він здавався неймовірно міцним і скидався на уламок цеглини. Це відкриття підказало мені, що необхідно спорудити щось на зразок печі для випалу горщиків.

Спочатку я не вигадав нічого кращого, як поставити кілька посудин різного розміру на велику купу попелу, обкласти полінами, підпалити й пильно стежити, щоб вони не розтріскалися. Для цього треба було точно розрахувати кількість дров, що мені і вдалося – усі горщики лишилися цілими, коли дрова прогоріли. Таку операцію я повторив разів три-чотири.