Даниэль Дефо - Робінзон Крузо

Залежно від напрямку вітрів, дощі помітно відрізнялись один від одного: вони були то зливами, то нетривалими, а часом між ними по кілька днів сяяло сонце. Мені, як і раніше, не вистачало багатьох речей у господарстві, і, сидячи в печері під час штормів, я користався вимушеним ув’язненням для занять ремеслом. Так, наприклад, я не раз намагався сплести кошик, одначе завжди мені бракувало годящих прутів. Я знав, як це роблять, – іще в дитинстві мені часто доводилося спостерігати за працею сусіди-кошикаря. Він мав приятельські стосунки з моїми батьками, і матінка мене до нього відпускала. Я не тільки з цікавістю спостерігав за роботою моторних рук старого, а й допомагав йому. Тому вся заковика була в матеріалі.

Так тривало, поки мені не спало на думку: а чи не згодяться для кошика гнучкі гілки тих дерев, які я використав, зводячи живопліт? Адже в Європі кошики й короби плетуть із липового лика, берести, лози чи пагонів верби, на яку мої деревця дуже схожі. Прийшовши вкотре в долину, я нарізав цілу купу пруття і згодом робив це не раз, поповнюючи запаси матеріалу. Коли ж на острів упали зливи, я почав плести кошики. У мене їх вийшло багато – великих і середніх, зовсім маленьких – для насіння, рівних і кособоких. Але це не важило, адже за красою я не гнався, головне – у них прекрасно й зручно зберігалося все, що завгодно, зокрема насіння.

Після цього довелося розв’язати ще двійко завдань. Окрім барилець, пляшок і сулій, у яких я зберігав ром і питну воду, у мене не було ємностей. Тривалий час я жив без посуду, мені не було в чому зварити суп або бульйон, м’ясо чи яйця. Я мав величезний корабельний казан, та він не годився для приготування їжі, за якою я скучив. А я був зовсім не проти попоїсти тушкованих овочів або м’яса з підливою… Іще я мріяв про курильну люльку, поки врешті-решт не вигадав, чим її замінити.

Коли скінчилися дощі й настала ясна погода, я вкотре вирушив у подорож островом. Узявши з собою рушницю, запас пороху, шроту й куль, сокирку, з їжі – родзинки та два сухарі, я свиснув свого собаку й попрямував у бік струмка. Мені хотілося дослідити його протилежний берег, де я досі ще не бував.

Дійшовши до свого куреня в долині, схованого за тінистою огорожею, я повернув на захід. За півгодини долина лишилася позаду, почався підйом, і незабаром я побачив блакить моря, що сяяло під яскравим сонячним промінням. Я поквапився в той бік, і вже за кілька хвилин переді мною відкрився широкий морський простір, хоча при цьому я добре розрізняв землю на обрії, але не міг зрозуміти, материк це чи ще один острів. Земля тяглася із заходу на південь і була доволі далеко – на позір, миль за сорок, якщо не далі. Невиразно проступали обриси якогось високого плоскогір’я.

«Боже мій, – подумав я, – а якщо це частина Америки, населена дикунами? Що стало б зі мною, якби я потрапив туди? Та ж мій безлюдний острів і справді рай…»

Ця думка втішила мене, до того ж у мені знову прокинулася надія. А раптом на далекому узбережжі розташована іспанська колонія і тоді рано чи пізно я побачу якийсь корабель, що пропливатиме повз і підбере мене. Але якщо це не так і білих людей там немає, а є самі люті дикуни, моя безпека є дуже сумнівною.

Міркуючи про своє відкриття, я неквапом продовжував розвідку. Ця частина острова здалася мені набагато привабливішою, ніж та, де я оселився. Навкруги було зеленіше, яскравіше – всюди, хоч куди поглянеш, соковиті луки, густі гаї, блакитне небо. У гіллі дерев перемовлялися строкаті папуги, та так голосно й жваво, що мені закортіло спіймати якогось. Я весь змок, ганяючись за птахами, а пес мій веселився, розлякуючи їх радісним гавканням; нарешті мені вдалося взяти одного в полон. Це виявилося пташеня гіацинтового ара, якого я щасливо приніс додому, приручив і домігся, щоб папуга кликав мене на ймення. Зауважу, одначе, що для цього знадобилося кілька років…

Прогулянкою своєю я був задоволений. У трав’янистих низовинах траплялася сила-силенна звірків із блискучим червонуватим хутром, уже знайомих мені; набагато пізніше я дізнався, що їх називають золотими зайцями, інакше – агуті. Бачив я тварин, схожих на лисиць і на невеликих кішок із тигровим забарвленням. Витрачати на них порох було марною справою – я здогадувався, що для їжі вони не годяться.

Я пройшов близько двох миль, якщо рахувати по прямій, але стільки кружляв, видивляючись усе нове, що будинку дістався зовсім знеможеним.