Даниэль Дефо - Робінзон Крузо

Проте в наступні дні я повторював і повторював свої походи, усе частіше залишаючись на ночівлю в лісі. Спав я в таких випадках на дереві, але іноді влаштовувався просто на траві, огородивши себе кілками; собака завжди був зі мною і чуйно відгукувався на наближення будь-якого дикого звіра.

Якось, добувшись до берега моря, я остаточно переконався, що обрав далеко не найкраще місце для життя. Там за півтора роки мені вдалося спіймати лише трьох черепах; тут їх була безліч. А яке тут було розмаїття птахів! Я не знав майже жодного, але м’ясо тих, що я підстрелив, виявилося несподівано смачним. Можна було б і далі полювати, але я вирішив поберегти порох. І хоча ця частина острова мені сподобалась, я так і не наважився залишити свою фортецю. Пройшовши узбережжям іще близько десяти миль, я повернув назад, до будинку, залишивши на останній межі моєї подорожі мітку, – щоб наступного разу дістатися цього місця, обійшовши острів зі сходу.

Через глупоту і самовпевненість я вирішив повертатися додому саме так – східним берегом. «Площа моїх володінь невелика, – безтурботно думав я, – невже можна тут заблукати? У крайньому випадку заберуся на гору й відразу побачу, де моє житло, – згори намет видно здалеку». При цьому я геть забув, що моя фортеця розташована під крутим схилом пагорба, а отже, побачити я нічого не зможу.

Пробираючись по скелях, я надвечір спустився в незнайому широку долину, де мені довелося заночувати. Коли зійшло сонце, я вирушив у путь, одначе незабаром остаточно заблукав, тому що далі тяглися безкінечні стрімкі пагорби і густі гаї, схожі один на одний. Другу ніч я перебув на дереві без сну під завивання й регіт якихось тварюк; пес мій раптом зник у невідомому напрямі. Уранці я знайшов собаку – він мирно спав під кокосовою пальмою. Погода була похмура, задушлива, при собі я мав важке спорядження, і ми з моїм псом урешті-решт знову вийшли на узбережжя. Тут я й застромив високу тичину в гарячий пісок. Звідти я повернувся додому вже знайомою дорогою…

Моє старе сховище зустріло мене тишею та спокоєм.

Іще дорогою додому в одній з долин я помітив стадо кіз, яке безжурно паслося. Пес кинувся вниз і відбив від стада козеня, якого я забрав із собою й довів на мотузці до куреня. Залишивши тварину на ніч за огорожею, я перебрався через частокіл і хутенько ліг спати, оскільки був геть знесилений. Зізнатися, я відразу забув про козенятко, а зранку взявся до невідкладних справ: приготування їжі, прибирання, столярних робіт – одним словом, узявся підтримувати той лад, який сам запровадив. Мій курінь здавався мені вершиною благоустрою, я від’їдався після важкої подорожі, відпочивав і майстрував клітку для папуги, який уже почав до мене звикати.

І тут я згадав про нещасного малюка.

Я знайшов козеня прив’язаним до кілочка біля куріня й напівмертвим від голоду та спраги. Трава всюди, куди він міг дотягтися, була геть вискубана. Я відразу ж напоїв бідну тварину, нарубав ніжних пагонів із найближчих дерев і, перерізавши мотузку, відпустив. Я гадав, що козеня, втамувавши голод, одразу втече, але воно довірливо підійшло до мене і лягло в затінку біля моїх ніг. Відтоді я завжди сам годував його, і козенятко стало зовсім ручним. Так було започатковане моє тваринництво.

Невдовзі настала дощова пора осіннього рівнодення, і знову тридцятого вересня я відсвяткував сумну річницю мого ув’язнення на острові – уже другу. Я згадав колишнє життя, сповнене впертості, себелюбства й мерзенних учинків, і зрозумів, що, на щастя, уже не почуваюся тією людиною, яка їх скоювала. Мої радощі, задоволення і прикрощі, турботи й відпочинок геть змінилися. Іще рік тому я не припиняв думати про своє безталанне становище. Мене не полишала розпука. Тепер ці почуття втратили гостроту, я навчився цінувати й любити своє життя.

Мені рідко доводилося байдикувати; увесь мій день було розраховано по хвилинах і заповнено різноманітними заняттями: полюванням, куховарством, столярними роботами, розчищуванням території, підлатанням одягу та багатьма іншими дрібницями. Не забував я й читати по неділях свою Біблію.

Настав грудень – час мого першого врожаю. І хоча ділянка була невелика, ячмінь і пшениця зійшли дружно. Я радів плодам своїх зусиль, поки не побачив, що знову ризикую все втратити. І річ була не в посусі. На моє поле занадилися гризуни, вони спустошували його щоночі. Звірки, схожі на зайців, так знахабніли, що, не боячись ані мене, ані мого пса, ані денного світла, усе частіше шурхотіли в молодих пагонах, поки не довели мене до розпачу.