Тарас Шевченко - Перлини української класики [збірник]

Люди наче забули свою щоденну роботу. Рух у селі був незвичайний. Своє поле цікавило мало. Воно здавалось таким маленьким, мізерним, не вартим уваги і лежало облогом неоране, незасіяне навіть.

На зборні все було повно: свити так тісно тулились до свит, що мокра одежа аж парувала. Чутки і поголоски, невідомо звідки узяті, місилися вкупі, росли на очах, як тісто в діжі. Сухі безсонні очі дивилися кожному в рот, вухо уважно ловило кинуте слово. Що буде? як буде? Скрізь встав народ, бунтує, хоче чогось, робочі бастують, покидають заводи, чагунка не ходить. Що ж їм сидіти, згорнувши руки, чекати, щоб за них хто подбав?

Біля зборні товпились ті, що надійшли пізніше, і пхались у двері.

– Про що вони там гомонять? Треба, щоб усі чули.

– Бачите ж – тісно. Не потовпляться всі…

Коли проходив котрийсь з багачів, Мандрика або Підпара, ті, що мокли під ганком зборні, брали його на зуби.

– Заходь, почуєш, як твою землю там ділять.

– Не слухай, бо сало потонша з досади.

– Нічого йому не буде. Бідний з праці аж рветься, а багатому черево дметься.

– Бідний розкидає, а багатий збирає.

– Нічого. Минеться. Доведеться, і свині глянуть на небо…

– Як будуть смалити.

Мандрика сміявся на кутні і дрібно перебирав ногами. Підпара насував брови на очі і лаявсь.

Гуща часто десь пропадав. Повертався заболочений весь, мокрий, але веселий. Гафійка стрічала його за городом Підпари.

– На станції був. Бастують. Вже другий день машина не ходить. Робочі зібрались і радять. Треба і нам скликать людей.

– І Прокіп такої думки.

– Не можна гаяти часу.

– А де?

– Може, у лісі, по той бік балки.

– Ямищан кличте.

– Покличемо всіх.

Марко хотів одійти.

– Постій, я щось покажу…

Гафійка раптом почервоніла і нерішуче стояла.

– Що там? Показуй.

Гафійка одвернулась од Гущі і щось витягла з-під карсетки.

– Держи.

Він взяв кінець, а вона розгорнула червону китайку.

– «Земля і вол…»

– Ще не дошила.

Вона засоромилась вся, аж сльози заблищали на очах.

– Я так… Як буде треба… Марійка подерла нову спідницю і вишила другу, ще кращу.

І замовкла. Винуваті очі несміло шукали Маркових.

Теплий туман слався по полю і налив балку по самі вінця, так що дерева потопали в ньому. Стовбур чорнів у лісі, чи манячіла людина, трудно було вгадати. Тільки там, де плече торкалось плеча, або чулось ззаду тепле дихання, люди напевне знали, що вони не самі. Лиш почувалось, що з туману ллється в ліс жива течія люду, як вода в долину, що лава росте й збивається в купу.

– Хто там прийшов?

– Се ми, ямищани.

І знов текло та м’яко шаруділо в лісі.

– Хто там?

– Не бійтесь. Свої…

Вже почувалось, що й далеко так само, як тут, дихають груди, тіло торкається тіла і щось живе єднає з далекими близьких, як хвиля єднає окремі краплини.

Черкне хто сірник, – і на мить виткнеться з пітьми з десяток сірих облич, здригнеться молочний туман і заграє, як риза в церкві, жовта осіння галузка.

– Чого мовчать? Нехай говорять…

– Говоріть… говоріть…

Велике тіло колихалось у тумані, і од краю до краю одна кров переливалась у жилах.

Байдуже, хто говорив. Аби почути таке щось, що б зв’язало докупи запорошені думки, зілляло надії в один потік і показало, кудою пливти.

Земля!

Бренькнуло слово, як висока струна, і настроїло серце.

Давнє, знайоме й близьке слово. Це не той сірий жорстокий клапоть, що як п’явка тягне з людини сили, а сам родить будяк; це щось чарівне, принадне, що одвіку манить стомлену душу, переливається, грає на сонці як мрія, як щось невимовне, од чого змінилася б доля і вище піднялись би води життя понад берегами.

Земля – дар божий, як повітря, як сонце…

Земля для всіх. А хто її має?

А хто ж її має? Пан, багатир…

Є поле в руках багатих, і є убогий мужик, що нічого не має, тільки руки та ноги… Тільки свої чотири кінці…

В тумані, то тут, то там, як островки, зринали глухі голоси.

«Тепер скажімо так: мені потрібна земля, бо своєї немає, й тобі потрібна… А пан те бачить і наганяє ціну…»

«Не пан наганя, а самі б’ємось за аренду, бо ти не візьмеш, то візьмуть люди. Ніхто не хоче з голоду гинуть – та й платиш…»

«Однаково гинеш… Земля не виносить видатків, голодна не хоче родити. А що вродила, все забрав пан».

«Пропада твоя праця… А на той рік знов ідеш до пана, сам себе дуриш…»

«Страшна видима смерть…»

Слухайте, слухайте! Годі вам там! Земля належить трудящим. Хто багатому дав його багатство? Ми, мужики. І звідки сила в нього? З нас, мужиків… Діди наші, батьки й самі ми життя ціле робили на пана. Хіба ж ми не заробили собі землі?…