Тарас Шевченко - Перлини української класики [збірник]

Гафійка розсипалась сміхом на згадку про дядька Панаса.

– Такий кумедний!..

Марко взяв її руку в свою.

– Хороша ти.

Гафійка почервоніла, навіть поночі видко.

– Що – я…

Коло Гущі скоро скупчилась молодь. Він усе знає, сидів у тюрмі. Од нього вперше почули, що села скрізь гуртуються в спілки. Довгими осінніми вечорами велись безконечні розмови та суперечки. З своїм невеликим гурточком він завів новину – гуртову працю. Разом орали і молотили – і все виходило краще та швидше у них, ніж у людей. Якось само собою перевелась на селі п’яна парубоча сваволя, бійки та нічний галас. Ті, що недавно робили бешкет, тепер втяглись в роботу, у гуртове читання. Навіть старі хвалили Гущу. Вони ходили розпитать в нього, чи скоро буде нарізка. Він певно знає. Марко сміявся. Ніхто з доброї волі землі не дасть. Як! не будуть землю ділити? Що ж тоді буде? Що їм робити?

Тільки панський пастух Хома мав завжди готову одповідь:

– Як що робити? Бити. Не лишити і на насіння.

Андрій з-за плечей Хоми здіймав скалічену руку, сварився нею і верещав:

– Бити й палити. Як хочеш, пане добродзею, покушать меду, викури бджіл…

Кого їм слухать?

Гуща говорить про спілку. Прокіп про волю, а Хома радить бити й палити.

Панас Кандзюба, важкий і сірий у своїй свиті, як скиба, одвалена плугом, сіяв очами нудьгу питання: кудою йти? де правди шукати?

Він нікому не вірив.

– Хіба мужик знає?

Якби прийшов хтось інший, видющий, простягнув руку, показав шлях.

А мужик? Що знає мужик? Одна йому шкура, та й в латках.

Щоночі тепер пожежі. Як тільки смеркне, і чорне небо щільно укриє землю, далекий обрій враз розцвітає червоним сяйвом і до самого рання осінні хмари наче троянди. Інколи сяйво далеке, ледве помітне, чуже, наче місяць там сходить, а часом спахне під самим селом, аж хати рожевіють і жевріють вікна.

Вийде Маланка з хати, сховає руки під хвартушину й задивиться на пожежу. Що горить? Де? Люди не сплять, хоч пора б вже їм спати. Стоять під воротьми, читають небесні знаки. Пливуть голоси з пітьми, хто знає – чиї, і гинуть у пітьмі.

– Пан в Переорках горить.

– Де там! Десь ближче – там у Млинищах, або у Рудці.

– Підпалено, видко.

Собаки виють скрізь по дворах, – і сумно і моторошно осінньої ночі.

– Вчора горіла економія в Гуті.

– А позавчора клуні хтось підпалив…

– Згоріла, кажуть, дощенту сам попілець.

Траплялось, вогонь подавав звістку вогню. Як тільки займеться десь небо – з другого боку встає зараз червоний туман і розгортає крила. Тоді чорне село, як острів на вогняному морі. Вітер часом приносить чад, далекі дзвони, тривогу.

Що діється, господи боже!.. Горять все пани, генерали, великі «члени», що й доступиться до них не можна було, і ніхто спинити не може…

Блукали поночі люди. як тіні, плакали діти, і худоба обзивалась в хлівах. А вогонь то здіймався, то падав, неначе дихали груди, розкидався снопом, розпливався туманом, і цвіли хмари на небі, немов троянди.

Маланка тремтіла.

– Йди спати, – сердивсь Андрій.

– Страшно, Андрію…

– Чого там страшно. Так їм і треба.

Але Маланка не могла спати. Ще довго тупали ноги попідвіконню, літали чиїсь слова, світились маленькі вікна і сумно вили собаки.

Уранці дими снувались понад селом і лоскотали ніздрі. Люди нюхали чад і позирали на панський двір.

Лук’ян Підпара аж почорнів. Кожної ночі здіймає з стіни рушницю та йде на поле, під клуні. Ходить страшний, високий, волочить тінь за собою, що одділили від нього вогні пожежі, і все наслухає. З-під волохатих брів кидають очі далекий погляд, а вуха чуйно вбирають в себе найменший звук. Ось обійшов він навкруги клуні і раптом стає: щось чорніє на полі.

– Хто там?

Поле німує, знесилене літом, спить мертвим сном, руде, обдерте.

Підпара знов ходить. Звідти, з вогняного моря, йдуть на нього всі страхи і всі турботи, а він міцніше стискає рушницю і кида у пащу ночі:

– Хто йде? Буду стріляти! – Стоїть міцний, як з криці, і цілиться в пітьму.

Нема нічого, чи причаїлось?

Стріляє.

«Ох-ох-ох!!» – стогне пітьма над полем, і голосніше завивають собаки в селі…

А Підпара знов ходить, стереже клуні, суворий, безстрашний, готовий оборонити своє не рушницею тільки, а і зубами.

Дощі випадали щоденно. Вискочить сонце на мить на блакитну полянку, щоб обсушитись, гляне на себе в калюжу, і знову лізуть на нього важкі, розтріпані хмари. Якісь жовті і каламутні дні родились по неспокійних ночах, а люди ховались під свити та рядна, вивертали шапки наверх козячим хутром і все місили болото. Перше негода заганяла їх в хату, тепер щось гнало їх звідти між люди. Кожний хотів бачити людське обличчя і чути голос. Мало спали по ночах. Одні не могли одірвати очей од далеких пожарів, другі виганяли худобу на панське поле і не спали, щоб бути напоготові. Правда, після того як економ ледве втік з поля в подертій одежі, ніхто вже не важивсь займати коні, і вони смачно гризли молоде руно, змите дощами.