Тарас Шевченко - Перлини української класики [збірник]

– Ой-ой! Ще й як! Хіба забули вже жати?

Підпара сердивсь.

Чорта лисого візьмуть. Він і упруга не дасть. Що діди та батьки кров’ю здобули, те нерушиме. А що надбав, то його праця, і всяким неробам зась.

– Поклав би на місці, як пса, нехай би зваживсь котрий, не побоявся б гріха!

Підпариха загорталась в кожух і стогнала.

– Ти хоч би кращу рушницю купив… Ох, ох, боже мій милий!.. Твоя негодяща, мотузком зв’язуєш…

– Буде й така… нащо гроші втрачати…

«Ну, цей і клаптя не випустить з рук, поки живий», – хитала головою Гафійка.

По тих розмовах Підпара ставав ще похмурнішим. Облягаючись на ніч, він поправляв на стінці рушницю і клав біля себе сокиру.

Гафійці робилось страшно.

Небо сіє дрібненький дощик на густе сито, а Мажуга накрив плечі мішком і ходить селом. Згинається і розгинається, як складаний ножик.

– Чули, пан не хоче набавить ціну…

– Звідки ти знаєш?

– Тільки що Прокіп з людьми був в пана.

– Що ж пан?

– Як було досі, так, каже, буде й надалі. Дорожче не дасть.

– Так. Що ж нам тепер?

Мажуга підіймає руку, наче голоблю, стискає кулак і викидає з запалих грудей, наче з безодні:

– Бастувать будем.

– Не схочемо ми, наймуть ямищан.

– Ямищани не підуть. Вони теж підняли ціну.

Олекса Безик виходить з свого подвір’я, за ним по болоті скаче дітвора, як циганчата.

Він на все згоден. Як забастовка, то забастовка. Гірше не буде.

Мажуга йде далі. Його постать у сітці дощу то стає довша, то знов коротша, наче риба в неводі б’ється.

Маланка сховала руки під хвартухом і злісно блиска очима.

– Так, людоньки, так. Лізьте в ярмо, жніть за тринадцятий сніп. Послужіть панові.

І затиснула сухі, зів’ялі губи.

– Не діжде. Хай сам собі жне.

– Коли ж стерня коле…

Олександр Дейнека погано лає. Важкі лайки гупають скрізь, як ціп на току.

Він мокне, а в хату не йде. В гурті йому легше.

– Затявся пан, держімось і ми.

– Проти громади нічого не зробить.

– Не присилує жати.

– Авжеж.

– Бастуймо і край, – рішає Півтора Лиха.

А Мажуга вже на другім кутку людей підіймає.

– Чули?

– Та чули.

– Ну, що ж?

– Як люди.

– Бастують.

– Коли бастують, то й ми пристанем.

А панська нива дрімає, як море, у сірозеленій мряці сниться їй серп.

Хома сидить на горбку. Андрій біля нього. Сонце пече. Котиться марево понад селом та нивами і танцюють у ньому – ліворуч гуральня, праворуч – двір.

Голос в Андрія тонкий, плаксивий. Наче милостині просить з очей Хоми.

– Бачите, Хомо, що з мене зробили.

Але Хомині очі каламутні, як вода з милом. Вперлись кудись в простори і тільки зрідка, як на миляній баньці, мигне в них зелено-червоний вогник.

– Куди я тепер? До чого, як нема рук?

– Х-ха!

– Їм такі не потрібні. Мають здорових.

Хома мовчить.

– Що ж мені – пропадати?

– А пропадеш.

– Де ж правда на світі?

– Мовчи, Андрію. Мовчи та гинь.

– Живий не хоче гинуть.

– Тепер він плаче, а перше радів: гуральня! Диво яке!.. Щоб тому очі грали та танцювали зуби, хто її ставив.

Андрій гасне відразу і вже більше до себе говорить:

– З’їли мене, пане добродзею… Взяли та й з’їли…

– А ти думав – вони пожаліють? Гляди сюди!

Хома торкає Андрія в плече і повертає наліво. – Бачиш отих, що там! – Потому повертає його направо: – і тих, що там, багачів, дуків… Вони на людей капкани ставлять, як на вовка. Спіймавсь, – здеруть із тебе шкуру, оббілують дочиста, а те, що їм непотрібне, викинуть в гній.

– Правду ви кажете, Хомо, ой, правду…

– Ти собі думаєш – фабрику ставлять, фільварок будують. А вони пута кують на людей, ставлять сільце, щоб людську силу спіймати в нього, кров людську сточити, бодай вас сточило, як шашіль сволок…

Андрієві душно. Старі слова говорить Гудзь, а вони крають сьогодні, як нагострений ніж, наче більма з очей стинають. На хвилину очі пробили мури гуральні, стіни панського двору і дивляться вглиб, по-новому.

– Запоганили землю, наче короста, – чує Андрій. – Скільки їх – жмінька. А гляди, як насіли землі на груди, як простягають далеко руки. Здушили села своїми ланами, наче зашморгом шию, загнали в шпарку – бач, он лежать села, як купи гною на панському полі, а над ними димлять сахарні й гуральні та людську силу переганяють на гроші…

Андрієві дивно, що він вперше сьогодні побачив, які справді маленькі, загублені села. Наче хто розтрусив по майдані трошки соломи з воза. І теж йому дивно, що панський пастух наче виріс одразу отут перед ним. Сидить попліч, наче дуб вріс у землю, а під ноги йому покірно котять жовті хвилі лани і навіть сонце в покорі стелеться долом.