Тарас Шевченко - Перлини української класики [збірник]

На подвір’ї купка народу, а серед неї світло. Андрій помер. Вона кричить і всіх розпихає.

– Мовчи там, бабо!..

Сердитий голос її спиняє, вона раптом змовкає і лиш покірно, як битий песик, водить очима по людях.

Їй пояснюють.

– Він, бачите, був в апаратній…

– Біля машини, значить…

– Біля машини, – каже Маланка.

– Держав маслянку, а шестерня раптом і того… і повернулась…

– І повернулась, – каже Маланка.

– Він тоді правою лап, щоб схопити маслянку, а йому чотири пальці так і відтяло.

– При самій долоні.

– Живий? – питає Маланка.

– Живий… там фершал.

Долі світиться світло, а що там роблять, який Андрій – Маланка не знає. Тільки тепер почула, що стогне. Значить, живий.

Врешті той самий сердитий голос гукає:

– Тут жінка? Ну, бабо, йди…

Робочі дають їй дорогу. Вона бачить щось біле, наче подушку, і тільки зблизька помічає жовте, як віск, обличчя, якесь зсохле, маленьке, чорне, скривлений рот.

– Андрійку, що ти зробив з собою?

Мовчить і стогне.

– Що з тобою, Андрію?

– Хіба я знаю?… Калікою став… Збери мої пальці…

– Що ти кажеш Андрійку?

– Збери мої пальці, закопай в землю… Я ними хліб заробляв… Ой… боже мій, боже…

Підійшли двоє робочих і забрали Андрія. Не дали Маланці поголосити.

В апаратній Маланка шукала Андрієвих пальців. Три жовтих, в олії, цурпалки валялись долі, біля машини, четвертого так і не знайшла. Вона загорнула знахідку в хустину і взяла з собою.

Вранці Андрія одвезли в лікарню, в город, а Маланку покликав сам панич Льольо. Він довго сердивсь, кричав на неї, як на Андрія, але, спасибі, дав п’ять рублів.

За три тижні Андрій повернувся. Худий, жовтий, посивів, рука в черезплічнику.

– Болять в мене пальці, – жалівся Маланці.

– Та де ті пальці?

– Як ворухну їми – а все кортить – так і болять. Ти їх поховала?

– Авжеж. На городі.

– Що ж будем робити? – журилась Маланка.

– Як що? Піду на гуральню, нехай поставлять на іншу роботу.

Але в конторі сказали, що калік не приймають. До панича Льольо і не пустили.

– Се добра справа, – кричав Андрій. – Робив, пане добродзею, на сахарні дванадцять літ – не чужа ж вона була, а твого тестя – тепер у тебе руку при машині скалічив, а ти мене викидаєш, як щось непотрібне…

Толі ходила Маланка. Просила, благала – не помоглося. І так, кажуть, великі втрати: за лікарню платили, п’ять рублів дали, а скільки мороки…

– От і маєш, Андрійку, гуральню! – шипіла Маланка, зганяючи злість.

– Мамо… що я вам скажу…

– А що там, Гафійко?

Гафійка нерішуче мовчала.

– Та кажи вже, кажи…

– Піду я в найми.

Маланка підняла руки. Вона знов за своє!

Всі її сердять, дратують, хоч забирайся з світа.

– Ви не журіться, мамо. Так було б краще. Тато не зможуть вже заробляти – куди їм? А настане зима…

– Мовчи! Чого ти вчепилась душі моєї! Я вже й так стала неначе тінь.

Гафійка замовкла. Їй було досадно. Мати хлипа, а хто зна чого.

Довго Маланка сякала носа та утирала сльози.

Гафійка подумала вголос:

– Якраз Підпара шукає дівки.

Маланка уперто мовчала.

Так воно і розпливлося, як завжди.

А Андрій лютував. Голос став в нього ще більше пискливий, жіночий. Коли він сердивсь, краска заливала йому лице, від чого вуси біліли, наче молочні.

– Багачі! фабриканти! зробили з мене каліку, а тоді і нагнали. Забрали силу, випили кров, та й став непотрібний.

Кожному стрічному Андрій тицяв скалічену руку.

– Ось подивіться, що з мене зробили. Дванадцять літ сотали жили, дванадцять літ паслися мною… То така має бути правда на світі? А, сто сот крот…

Андрій від Хоми перейняв лайку. Він нахвалявся:

– Це їм так не минеться, чужа кривда вилізе боком.

Нахвалки ті дійшли до пана, і він перестав посилати Андрія на пошту. Тепер на пошту ходив вже інший.

– Що ти зробиш йому, гладкому? – думав Андрій. – У кого сила, у того й правда. Ми як худоба в пана. Та де! Він худобу пожалує швидше, бо оддав гроші за неї. Правду казав той Гуща…

Гафійка позирнула на батька прихильним оком. Аж ось коли згадав про Гущу…

Про найми не було більше розмови, проте нишком всі знали, що доведеться Гафійці служити. Маланка була недужа, осунулась зразу і не щодня виходила з хати. Гафійка ходила на роботу сама. Давня біда знов повернулась. Гірко було Маланці.

От, зростила дитину, берегла, доглядала, рада була неба їй прихилити та зорями вкрити, а тепер оддай між люди на поневіряння.

Бона знала, що значить служити. Це добре знали її спрацьовані руки, її душа, заглушена в наймах, як бур’янами квітка.