Роберт Стивенсон - Острів Скарбів

Скінчивши всі справи на острові, завантаживши золото й запаси прісної води й солонини на випадок тривалого плавання, ми одного ранку знялися з кітви й вийшли з Північної бухти під тим самим прапором, який капітан взяв зі шхуни й підніс над блокгаузом.

Троє піратів, очевидно, спостерігали за нами уважніше, ніж ми думали. Коли, виходячи з протоки, ми наблизилися до Південного мису, то побачили, що вони стоять навколішки на піску і з благанням простягають до нас руки. Звісно, ми залишали їх на острові з важким серцем, але іншого виходу не було. Вони могли ще раз зчинити бунт на кораблі, а везти їх в Англію, де на них чекала шибениця, було б надто жорстоко. Лікар крикнув їм, де ми залишили запаси, але вони й далі викрикували благання не залишати їх на погибель на цьому жахливому острові.

Насамкінець, бачачи, що шхуна віддаляється, один із піратів підхопився, скинув мушкет і вистрілив. Куля просвистіла над головою Сильвера й порвала грот. Ми зрозуміли, що варто бути обережнішими й не витикатися через борт. Незабаром пірати, та й сам мис щезли з очей. До полудня, на мою превелику радість, і вершина Острова Скарбів розчинилася в блакитному тумані.

Нас було так мало, що працювати доводилося не присідаючи. Тільки капітан лежав на матраці біля корми й віддавав накази. Він видужував, але потребував спокою. Ми тримали курс до найближчого порту іспанської Америки, щоб узяти новий екіпаж: без нього дістатися до Англії нам навряд чи було під силу. Нас і так добряче порвало в морі, ми падали з ніг від перевтоми.

Сонце вже скотилося до обрію, коли ми нарешті ввійшли в мальовничу закриту гавань, і нашу шхуну негайно ж оточили човни негрів, мексиканців, індіанців і метисів, що продавали фрукти й овочі та пропонували попірнати за кинутими у воду монетами. Добродушні усміхнені обличчя, особливо негритянські, незвичайно смачні тропічні фрукти й, головне, вогні міста, – все це було так чудово, що ми швидко забули про похмурий Острів Скарбів.

Лікар і сквайр вирішили провести вечір у місті й узяли мене із собою. Там ми познайомилися з капітаном англійського військового судна, вирушили до нього на корабель і так засиділися на гостині, що повернулися на «Іспаньйолу» аж на світанку.

Бен Ґанн зустрів нас на палубі й зі своїми кривляннями повідомив, що Сильвер зник. Ґрей зізнався, що сам допоміг йому сісти в човен, бо щиро вважав, що всім нам загрожує небезпека, «поки на борту залишається цей одноногий диявол».

Але Сильвер утік не голіруч: він проламав перегородку й поцупив один мішок із золотом – триста чи чотириста гіней, які йому стануть у великій пригоді. А ми були задоволені, що так дешево його збулися.

Мені залишається сказати небагато. Ми набрали новий екіпаж і благополучно повернулися додому. «Іспаньйола» прийшла в Бристоль саме тоді, коли містер Блендлі вже заходився споряджувати нам судно на допомогу. Нас залишилося п’ятеро з колишнього екіпажу. «Пий, і диявол тебе доведе до кінця» – це пророцтво виправдалося щодо решти. Утім, «Іспаньйола» виявилася щасливішою за те судно, про яке співали пірати:

Кожен із нас одержав свою частку скарбів і розпорядився нею на свій розсуд – розумно або нерозумно. Капітан Смоллетт пішов із морської служби. Ґрей не промарнував своїх грошей – він серйозно взявся за вивчення морської справи. Він тепер співвласник і шкіпер одного гарного судна, оженився й має дітей. Що ж стосується Бена Ґанна, то він проциндрив свою тисячу фунтів за три тижні, або, якщо бути точним, за дев’ятнадцять днів, бо на двадцятий він уже жебрав без мідяка в кишені. Йому довелося йти на службу до сквайра. Він дружить з усіма сільськими хлопчаками, а щонеділі й на свята співає в церковному хорі.

Про Сильвера ми більше нічого не чули, і цей жахливий одноногий моряк потроху зітерся з моєї пам’яті. Мабуть, він відшукав свою негритянку й десь собі живе, горя не знаючи, разом із нею й зі своїм папугою. Зариті Флінтом срібло і зброя й досі лежать на острові. Нехай хто хоче вирушає за ними – мене нічим не заманиш на цей проклятий острів. Я дотепер прокидаюся в холодному поту, коли уві сні чую безугавний гуркіт прибою об його похмурі скелі й пронизливий скрипливий голос Капітана Флінта, що викрикує своє: «Піастри! Піастри! Піастри!»

Бак– верхня частина палуби від передньої щогли (фок-щогли) до носа.