Роберт Стивенсон: Острів Скарбів

Ми увійшли до печери. Це було досить велике приміщення зі свіжим повітрям, з піщаною долівкою і джерелом найчистішої води, що било серед папоротей. Перед багаттям лежав капітан Смоллетт, а в далекому тьмяно освітленому куті печери я помітив купи золотих монет і зливків. Це і був Флінтів скарб – мета нашого плавання й причина загибелі сімнадцятьох членів екіпажу «Іспаньйоли». А скільки крові й жахів склали ціну його нагромадження, скільки абордажів і боїв, скільки потоплених суден, – про це з живих людей знали тільки троє Флінтових спільників – Сильвер, Морґан і Бен Ґанн.

– Заходь, Джиме, – сказав капітан. – Ти гарний хлопець, але я ніколи більше не візьму тебе в плавання. Дуже вже ти розпещений і норовливий. А, це ти, Джоне Сильвер? Яким вітром занесло тебе сюди?

– Я повернувся до виконання своїх обов’язків, сер, – завзято звітував Сильвер.

– А… – тільки й проговорив капітан.

Сівши колом, ми взялися за вечерю у веселому й радісному гуморі, запиваючи солонину Бена Ґанна вином, прихопленим з «Іспаньйоли». Сильвер сидів збоку, подалі від світла, але вечеряв з апетитом, весело сміявся разом з усіма й послужливо підхоплювався, якщо щось треба було подати, – загалом, поводився так, начебто нічого не трапилося.

З раннього ранку ми взялися до роботи. Треба було перенести скарб на берег, на відстань у милю від печери, і перевезти його в шлюпці на шхуну. Робота непроста для такого невеликого числа людей. Трьох вцілілих піратів ми не дуже й боялися, бо вирішили, що надовго відбили в них охоту до нападу. Про всяк випадок ми таки виставляли одну людину на вершині пагорба.

Працювали всі дуже старанно. Ґрей і Бен Ґанн відвозили в шлюпці золото на шхуну, решта зносили його до берега. Золото ми складали в мішки з-під сухарів; два таких невеликих мішечки, зв’язаних мотузкою, – це був вантаж, достатній для одного дорослого чоловіка. Мене, як малосилого, залишили в печері укладати й пакувати золото.

Флінтів скарб складався з найрізноманітніших монет і трохи нагадував гроші зі скрині Біллі Бонса. Мені цікаво було розбирати й сортувати їх. Отут були монети англійські, французькі, іспанські, португальські, гінеї й дублони, крони, луїдори й цехіни, монети із зображенням королів всіх країн Європи за останнє століття, монети східні з візерунками дивних написів, круглі й чотирикутні, діряві посередині, щоб їх носити замість намиста, – тобто монети, які тільки існують на світі. Їх було так багато, що мені від клопоту з ними спину ломило й пальці крутило. Працювали ми протягом багатьох днів і, здавалося, що кінця тому не видно.

Троє вцілілих піратів кудись зникли й не показувалися. Утім, якось уночі, коли я прогулювався разом із лікарем по вершині пагорба, знизу, з темряви, до нас долинув чи то крик, чи то спів. Але це було так далеко, що ми ледь уловили звуки.

– Це ж, напевно, пірати, – припустив лікар.

– Знову перепилися, сер, – почувся позад нас Сильверів голос.

Сильвер мав повну свободу й, попри байдужу зверхність із нашого боку, тримався невимушено й фамільярно. Він ніби не помічав загального презирства до себе й намагався бути запобігливим і услужливим. Найприязнішим у ставленні до нього був Бен Ґанн, який за звичкою трохи боявся свого колишнього підштурмана, і я, бо відчував до нього таку-сяку вдячність за свій порятунок, хоча забути, як він збирався зрадити мене знову, я не міг.

Не дивно, що лікар відповів Сильверу досить грубо:

– Може, п’яні, а може, марять у лихоманці.

– Можливо, сер, – відповів Сильвер, – але нам байдуже.

– Авжеж, ви навіть не сподівайтеся, що я вважатиму вас гуманною людиною, – мовив з усмішкою лікар, – тому моя відповідь, певно, здивує вас. Якби я мав впевненість, що всіх їх здолала пропасниця, то не забарився б, ризикуючи своїм життям, вирушити до них на порятунок.

– Прошу вибачення, сер, але ви б вчинили вкрай нерозважно, – заперечив Сильвер. – Вони убили б вас і край. Я відданий вам тепер душею й тілом і не хотів би, щоб ваша компанія втратила таку людину, як ви, тим більше що я маю багато за що вам дякувати. Але ці люди не стримали б свого слова, навіть якби й хотіли. Вони взагалі не вірять слову честі.

– Ми знаємо, як ви вмієте тримати своє слово, – буркнув лікар.

Іншим разом ми почули віддалені постріли й вирішили, що пірати полюють. На раді ми постановили залишити їх на острові, що дуже потішило Ґрея та Бена Ґанна. Ми залишили їм запаси пороху й куль, солонини, ліків й інших необхідних речей, інструменти, одяг, парусину, мотузки й, за наполяганням лікаря, тютюн.