Роберт Стивенсон - Острів Скарбів

– Це моряк, – видихнув Джордж Меррі, що виявився сміливішим за решту й, наблизившись до кістяка, оглянув залишки одягу. – На ньому морське сукно.

– Авжеж, – озвався Сильвер, – звісно, це не єпископ, от тільки лежить він якось дивно.

І справді, кістяк лежав у неприродній позі. По якійсь безглуздій випадковості (може бути, це зробили птахи, що подзьобали його, чи в’юни, що обплутали його вщент) він випростувався, як вказівна стрілка, що вказує ногами в один бік, а руками, занесеними над головою, як у готового стрибнути плавця, – в інший.

– Чорт забирай, я здогадуюся! – озвався Сильвер. – Це така собі вказівна стрілка. Он і вершина Острова Кістяка, що визирає, як зуб. Перевірте за компасом.

Виявилося, що кістяк лежить у напрямку Острова Кістяка, і компас показав С.-Пд.-С. і до С.

– Так і є! – викликнув Сильвер. – Вказівна стрілка! А он там Полярна Зірка й скарб. Але хай йому грець! Мороз по шкірі, коли згадаєш Флінта. Це, точно, він викинув такий жарт. Їх було шестеро, а він самотужки повбивав їх усіх. А цього, як видно, притяг сюди й поклав за компасом. Диявольський жарт! А цей молодець має довгі кістки й жовте волосся. Ба! Та це ж Аллардайс! Томе Морґан, ти пам’ятаєш Аллардайса?

– Ще б пак, – відповів Морґан, – як не пам’ятати! Він мені винен і на додачу позичив у мене ножа, коли поїхав на берег разом із Флинтом.

– Коли так, – відгукнувся інший пірат, – то ніж мав би бути десь тут. Флінт не нишпорив би по кишенях, а птахам ніж теж ні до чого.

– Чорт забирай, твоя правда! – вигукнув Сильвер.

– Однак при ньому нічого нема, – озвався Джордж Меррі, понишпоривши серед кісток, – жодного пенса, навіть табакерки немає. Дивно!

– І справді дивно, – погодився Сильвер. – Але якби був живий Флінт, нам би це не минулося. Їх було шестеро, нас теж шестеро, і от від них залишилися самі кістки.

– Я на власні очі бачив його мертвим, – видихнув Морґан. – Біллі привів мене до його мертвого тіла. Флінт лежав із мідяками на очах.

– Звісно, він помер, – підтвердив пірат із забинтованою головою. – А що як привиди існують, напевне, Флінт бродить десь примарою. Дуже вже недобре він конав.

– Так, конав він важко, – погодився інший. – То лаявся, то вимагав рому, то репетував свою улюблену пісню «П’ятнадцятеро чолов’яг на скриню мерця». Правду кажу, відтоді я не люблю цю пісню. Була страшенна спека без вітру, і я чітко чув слова пісні й передсмертний Флінтів хрип…

– Та годі вже! – урвав його Сильвер.

– Нема чого теревені розводити. Він помер, і боятися нема чого. Ходімо добувати його скарб.

Ми рушили далі. Але навіть серед білого дня пірати не розбігалися навсібіч і не перегукувалися голосно, як раніше, а трималися купкою й говорили тихо: такий жах збурив у них померлий пірат.

Почасти під впливом пригнічення, почасти для того, щоб дати перепочити Сильверу й пораненому в голову піратові, ми зробили привал на вершині плоскогір’я. Перед нами розлігся пречудовий краєвид на чотири вітри. Височина трохи нахилялася на захід. Попереду крізь верхівки дерев виднівся Лісистий мис, обрамлений піною прибою. Позаду розстелялася бухта з Островом Кістяка, за яким на сході бовваніла смуга відкритого моря. Просто перед нами стирчала Підзорна Труба – вона то випиналася соснами, то темніла прірвами. Тишу порушували хіба що віддалений гуркіт прибою й дзижчання незліченних комах.

Ані душі: жодного вітрила на обрії. Від споглядання такого пустельного простору мимоволі сповнюєшся почуттям самотності.

Сильвер під час відпочинку робив вимірювання за компасом.

– Тут три високих дерева, – сказав він, – і всі вони ростуть по прямій лінії від Острова Кістяка. Схил Підзорної Труби, я думаю, он там. Тепер знайти скарби нам буде заіграшки. Чи не краще перед тим щось перехопити?

– Я зовсім не хочу їсти, – буркнув Морґан. – Флінт відбив мені апетит.

– Твоє щастя, приятелю, – завважив Сильвер, – що Флінт помер.

– Він був, як диявол, – згадав, здригнувшись, один з піратів, – обличчя зовсім синє.

– Це від рому, – уставив Морґан, – синє! Авжеж, обличчя він мав синє.

Побачений кістяк і спогад про Флінта справили на піратів таке враження, що розмовляли вони тихо, майже пошепки. Раптом у тиші між деревами чийсь високий деренчливий голос затягнув добре відому всім нам пісню: