Роберт Стивенсон - Острів Скарбів

Пірати страшенно перелякалися. Обличчя їхні зробилися блідими наче в мерців. Дехто підхопився, решта перелякано вчепилися в рукава товаришів. Морґан зі страху впав на землю…

– Це Флінт! – прошепотів він.

Голос раптово урвався, наче співакові затулили рота рукою. Спів видався мені досить приємним і мелодійним, тому я втямити не міг, чого так злякалися мої супутники.

– Ідемо, – мовив посірілими від страху губами Сильвер. – Не бійтеся й тримайтеся. Напевно, це від рому. Голос знайомий. Мабуть, це хтось із живих знущається з нас.

Сильвер трохи підбадьорився, і блідість спала з його обличчя. Решта піратів теж оговталися. Раптом здалеку знову почувся той самий голос, але цього разу не спів, а лемент, що прокотився невиразною луною розколинами Підзорної Труби:

– Дарбі Макґроу! Дарбі Макґроу!

І потім трохи голосніше, із лайками:

– Принеси рому на корму, Дарбі!

Пірати остовпіли й витріщили очі. Таємничий голос змовк, а вони й досі стояли мовчки й перезиралися.

– Це точно Флінт, – прошепотів один. – Тікаймо!

– Це були його останні слова на борту, – тихо промовив Морґан.

Дік витяг свою Біблію й зашепотів молитву. І лише Сильвер, хоча зуби в нього стукали від страху, не здавався.

– Ніхто, крім нас, на цьому острові не чув про Дарбі, – пробурмотів він і потім, опанувавши себе, крикнув: – Послухайте! Я прийшов сюди за скарбами, і ніхто – ні людина, ні диявол – не зупинить мене. Я не боявся Флінта при житті й, чорт забирай, не злякаюся його мертвого. Тут десь неподалік від нас лежить скарб у сімсот тисяч фунтів стерлінгів. Хіба може справжній джентльмен удачі повернутися спиною до такого багатства зі страху перед старим мертвим моряком із синьою пикою?

Але його слова не справляли враження на піратів. Вони навіть засуджували його за нешанобливі вислови про небіжчика.

– Облиш, Джоне! – урвав його Меррі. – Не треба ображати примару.

Решта так злякалися, що й слова не зронили. Вони охоче втекли б, якби могли. Але страх прибив їх до землі, і вони, як вівці, тулилися біля Сильвера в пошуках захисту й порятунку. А Сильвер вже заспокоївся й поборов страх.

– Примара, кажеш? Хай так, – не вгавав він, – але одне мені дивно. Ми всі чули луну. Але чи бачив хто-небудь примару, що відкидає тінь? Ні. Тоді звідки ж узялася луна, якщо це кричала примара? Перше розбігається з другим, хіба ні?

Такий аргумент потішив мене, але на марновірних піратів він справив враження. Першим отямився Джордж Меррі.

– Авжеж! Маєш ясний розум, Джоне. Заспокойтеся, товариші. Ми помилилися, подумавши, що це Флінтів голос. Це не його голос, а когось іншого…

– Голос Бена Ґанна, хай йому чорт! – скрикнув Сильвер.

– Так і є, Бен Ґанн! – закричав підводячись Морґан.

– Різниця невелика, – заперечив Дік. – Адже Бен Ґанн теж помер.

Але інші тільки посміхнулися.

– Ніхто з нас не боїться Бена Ґанна, не має значення, живий він чи мертвий, – відповів Меррі.

Усі вмить підбадьорилися. Переговорюючись між собою, пірати зрідка прислухалися. Не почувши нічого підозрілого, вони заспокоїлися й, зваливши на плечі інструменти, почимчикували далі. Меррі йшов поперед усіх, перевіряючи напрямок за компасом Сильвера. Він сказав правду: ніхто з піратів не боявся ні Бена Ґанна, ні його примари.

І сам лише Дік не випускав із рук свою Біблію й боязко роззирався навсібіч. Але на нього ніхто не звертав уваги, а Сильвер із нього відверто глузував:

– Я говорив тобі, що Біблія з вирізаним аркушем ні для чого не придатна. На ній не можна навіть поклястися, і примара не злякається її й настільки… – і він, зупинившись й опираючись на милицю, клацнув пальцями.

Але на Діка Сильверове глузування не справило враження. Від спеки, невизначеності й переляку в нього посилився напад пропасниці, як і передвіщав лікар. Ми йшли тепер відкритою місцевістю по височині, що мала нахил, як я вже казав, на захід. На великій відстані одне від одного росли гігантські сосни. У заростях мускатного горіха й азалій проступали широкі, залиті сонцем галявини. Йдучи на північний захід, ми наближалися до схилу Підзорної Труби. Унизу під нами з’явилася Західна бухта, де я не так давно плив на човнику.

Перша з гігантських сосен після перевірки за компасом виявилася не тією. Друга також. Третя сосна стриміла вгору над чагарниками майже на двісті футів – гігантське дерево в кілька обхватів, у тіні якого міг би розташуватися цілий загін. Напевно, цю сосну, що видно з моря, і заніс Флінт на свою мапу.