Роберт Стивенсон - Острів Скарбів

І він втретє з багатозначним виразом на обличчі ущипнув мене за руку.

– А якщо Бен Ґанн знадобиться, то ти знаєш, де його знайти, Джиме. Там, де ми зустрілися сьогодні. Той, хто прийде, має бути сам-один і тримати білу хустку в руці. У Бена Ґанна, скажи їм, є на те свої причини.

– Добре. Мені здається, я вас зрозумів. Ви хочете щось запропонувати й бажаєте побачити сквайра або лікаря. І вас можна побачити там, де я вас знайшов, чи не так? А коли?

– Скажемо так, від полудня до шостої години, – запропонував він.

– Пречудово. Тож я можу йти?

– Ти не забудеш? – запитав він із тривогою. – Скажи їм, що в Бена є на те свої причини й що ми маємо чесно домовитися. А тепер іди, Джиме. Але якщо ти побачиш Сильвера, ти ж не видаси йому Бена Ґанна? Чи не так? Навіть якщо вони катуватимуть тебе?

Його слова урвав гуркіт гарматного пострілу. Кроків за сто від нас бомба впала в хащу й зарилася в пісок. Ми обидва кинулися бігти на різні боки.

Бомбардування тривало цілу годину, і бомби раз у раз вибухали в лісі. Я пробирався обережно, ховаючись, і повсякчас здавалося, що бомби летять просто на мене. Потім я трохи призвичаївся до тієї стрілянини, але таки не зважувався наблизитися до блокгауза, бо саме навколо нього найчастіше вибухали бомби. Зробивши великий гак на схід, я нарешті вийшов до дерев, що росли близько до води.

Сонце вже сіло, вечірній бриз тріпотів у верхівках дерев і пускав брижі свинцевою поверхнею затоки. Відплив скінчився, і навколо берега протяглися великі піщані обмілини. Повітря після денної спеки здавалося холодним; я відчув, що мерзну у своїй куртці.

«Іспаньйола» стояла на кітві на тому ж місці, але над нею майорів чорний піратський прапор. На борту шхуни блиснув червонуватий вогник, і по острову гучною луною прокотився останній гарматний постріл. Бомбардування припинилося.

Я лежав у кущах і спостерігав за піратами. Кілька людей неподалік від блокгауза трощили сокирами (як потім виявилося) наш нещасний ялик. Біля устя річки палало велике багаття, а між берегом і шхуною безперервно туди-сюди сновигала шлюпка. Матроси, зранку похмурі й невдоволені, тепер дружно веслували й весело перегукувалися. З їхніх голосів я здогадався, що справа не обійшлася без рому.

Нарешті я зважився йти до блокгауза. Я був досить далеко від нього на низькій піщаній косі, що замикала бухту зі сходу й сягала аж до Острова Кістяка. Зіп’явшись на ноги, я побачив неподалік, серед низького чагарнику, високу білу скелю. Напевно, це і є та сама біла скеля, про яку говорив Бен Ґанн, тож, якщо мені знадобиться човен, я знатиму, де його знайти.

Я пішов крізь зарості й наблизився до частоколу з боку берега. Не треба казати – друзі зустріли мене з великою радістю. Розповівши їм про свої пригоди, я став оглядати блокгауз. Стіни, дах, підлога складалися з необтесаних соснових колод. Настил підлоги в деяких місцях височів на фут чи півтора над землею. Під ґанком біля входу било невелике джерело. Струмочок тік у штучний басейн, зроблений із великого чавунного казана без дна, заритого в пісок «аж по ватерлінію», як висловився капітан.

Будівля була майже порожня: в одному куті стояло грубо зроблене з каміння вогнище із залізними ґратками для вугілля. Усі дерева по схилах пагорба, оточеного частоколом, раніше порубали на будівлю. Якщо судити з кількості пнів, тут колись ріс цілий гай. У багатьох місцях, мабуть, через часті зливи, піщаний ґрунт обсипався й просів. Тільки біля джерела, що стікало вниз, росли густі мохи й папороть, і зеленів низькорослий повзучий чагарник.

Неподалік від частоколу (що сильно заважало захисту) починався густий і високий ліс із сосен, а ближче до моря – ліс із сосен і вічнозелених дубів.

Холодний вечірній вітер, про який я вже згадував, задував у всі щілини блокгауза, встеляючи дрібним піском підлогу. Пісок засипав нам очі, хрумтів на зубах, потрапляв у нашу вечерю й вихорився біля джерела, від чого вода в казані закипала, як юшка. Діра в даху заміняла нам димохід, але дим здебільшого клубочився по будинку, спричиняючи кашель і сльозотечу. На додачу наш новий товариш Ґрей, що дістав удар ножем по обличчю, коли тікав від піратів до нас, сидів із забинтованою головою, а біля стіни лежало накрите прапором досі не поховане тіло бідолахи Тома Редрута.

Коли б ми сиділи склавши руки, то, напевно, вже занепали б духом, але капітан Смоллетт не гаяв часу. Він скликав нас і розділив на дві варти: в одну потрапили лікар, Ґрей і я, у другу – сквайр, Гантер і Джойс. Попри втому, двоє пішли в ліс по дрова, а ще двоє копали могилу для Редрута. Лікар взявся куховарити; я стояв на чатах біля входу, а капітан ходив між нами, підбадьорюючи і допомагаючи, якщо було потрібно. Час від часу лікар підходив до дверей подихати повітрям і дати перепочинок почервонілим від чаду очам. Тоді він перекидався зі мною двома-трьома слівцями.