Роберт Стивенсон - Острів Скарбів

Вочевидь, це зробило йому велику приємність. Він спустився вниз і взявся перебирати й перераховувати запаси, зрідка поглядаючи на Тома й, коли той помер, підійшов і накрив його другим прапором.

– Не журіться так, сер, – сказав капітан, потискуючи руку сквайрові. – Він помер, виконуючи свій обов’язок, і воскресити його нам не під силу.

Потім він відвів мене вбік і запитав:

– Лікарю Лівсі, за скільки тижнів ви зі сквайром очікуєте на прибуття іншого корабля?

Я відповів йому, що це питання не тижнів, а місяців. Тільки якщо ми не повернемося наприкінці серпня, Блендлі обіцяв вислати корабель, – ні раніше, ні пізніше.

– Зважте на це, – закінчив я.

– Судячи з усього, сер, – сказав капітан, почухавши потилицю, – навіть за найсприятливішого збігу обставин нам поведеться дуже скрутно.

– Тобто? – запитав я.

– Дуже погано, сер, що ми втратили другий вантаж. От що я хочу сказати. Пороху й куль у нас досить, але провізії мало, дуже мало, лікарю Лівсі. Тож нам, мабуть, не випаде пошкодувати, що ми втратилися одного їдця.

І він кивнув у бік накритого прапором тіла Редрута.

Раптом високо над дахом блокгауза пролетіло зі свистом ядро й розірвалося десь далеко в лісі.

– Ого! – пожвавішав капітан. – Вони почали бомбардування.

Другий постріл був більш вдалий. Ядро впало за огорожу, здійнявши хмару піску, але не заподіяло ніякої шкоди.

– Капітане, – почав було сквайр. – Блокгауз не видно зі шхуни. Цілком ймовірно, вони цілять у наш прапор. Чи не розважливіше буде спустити його?

– Спустити прапор? – обурився капітан. – Ні, сер. Нехай його спускає хто завгодно, тільки не я.

Утім, ми погодилися з ним. І зробили це не заради того, щоб підтримати морський звичай, а щоб показати ворогам, що нас анітрохи не лякає їхня стрілянина.

Бомбардування тривало весь вечір. Але всі ядра або перелітали, або не долітали, або ж лише здіймали фонтани піску біля огорожі. Пірати змушені були брати високий приціл, тому ядра втрачали силу й заривалися в пісок. Осколки вибухів майже не заподіювали нам шкоди: один з них потрапив у дах, а ще один пробив підлогу. Та невдовзі ми звикли до обстрілу й не зважали на нього.

– Лихо не без добра, – завважив капітан. – Думаю, всі пірати тепер на шхуні. Зараз повний відплив, і наші припаси, імовірно, вийшли з-під води. Пропоную піти за ними.

Ґрей і Гантер перші зголосилися йти. Добре озброєні, вони зробили вилазку із блокгауза, але безрезультатно. Пірати виявилися хоробрішими, ніж ми припускали, або, може, сподівалися на прикриття Гендса. Четверо чи п’ятеро з них виловлювали наші припаси й перетягували до шлюпки, що стояла неподалік. Один із матросів потроху працював веслом, щоб не дати течії віднести шлюпку. Сильвер стояв на кормі й командував. Всі були озброєні мушкетами, які дістали, ймовірно, з потайного складу.

Капітан сидів на обрубку колоди й записував у судновий журнал:

«Олександр Смоллетт – капітан, Девід Лівсі – судновий лікар, Абрахам Ґрей – тесля, Джон Трелоні – власник шхуни, Джон Гантер і Ричард Джойс – слуги й земляки власника шхуни – от всі чесні люди з команди. Вони висадилися на берег, взявши із собою запаси, яких вистачить лише на десять днів, і підняли британський прапор над блокгаузом на Острові Скарбів. Том Редрут, слуга власника шхуни і його земляк, убитий бунтівниками; Джим Гокінс – юнга…»

Я мимоволі подумав про долю бідолашного Джима, як раптом почув з-за огорожі чийсь голос.

– Хтось кличе нас, – повідомив Гантер, що стояв на чатах.

– Лікарю! Сквайре! Капітане! Агов! Гантере, це ви? – почули ми чийсь лемент.

Я кинувся до дверей і побачив Джима Гокінса – живого-здорового, що перелазив через частокіл.

Тільки-но Бен Ґанн побачив британський прапор, він зупинився, схопив мене за руку й присів.

– Напевно, це твої друзі, – сказав він.

– Найімовірніше, бунтівники, – відповів я.

– Оце точно ні! – скрикнув він. – На цьому острові не бувало нікого, окрім джентльменів удачі, тож Сильвер підніс би чорний піратський прапор. Будь певен. Ні, це – твої друзі. Імовірно, вони узяли гору в бою й засіли в блокгаузі, який колись побудував Флінт. Так, він був чолов’яга з головою. Тільки ром міг звалити його з ніг. Він не боявся нікого, хіба що Сильвера.

– Може й так. Тоді я мушу приєднатися до моїх друзів.

– Ні, друже, – зупинив мене Бен, – почекай. Ти – славний хлоп’яга, якщо не помиляюся, але ти ж ще тільки хлопчик. А Бен Ґанн хитрий. Навіть ром не заманить мене туди, куди ти йдеш. Спочатку я хочу побачити вашого джентльмена й заручитися його словом честі. Не забудь моїх слів. Головне, так і скажи йому: «Ґанн більше довіряє природженому джентльменові» і при цих словах ущипни його ось так.