Джонатан Свифт - Мандри Ґуллівера

Робінсон наговорив стільки милих речей, що я вже ніяк не міг відмовитися від його пропозиції. Попри пережиті негаразди, жага бачити світ палила мене так сильно, як і раніше. Залишалася єдина перешкода – умовити дружину, але й вона врешті погодилася, бо дуже вигідним мало бути це плавання.

Ми знялися з якоря п’ятого серпня 1706 року і прибули до форта Сен-Жорж 11 квітня 1707 року. Там ми простояли три тижні, поповнюючи екіпаж судна, а потім рушили в Тонкін, де капітан вирішив почекати певний час, тому що товари, ним замовлені, могли бути готові до відправки лише за кілька місяців. Бажаючи хоча б частково окупити витрати від тривалої стоянки, Робінсон придбав невеликий шлюп, навантажив його тими товарами, якими тонкінці звичайно торгують із сусідніми островами, і відрядив мене з командою з чотирнадцяти чоловік у коротке плавання.

Не минуло й трьох днів, як здійнялася сильна буря. Протягом п’яти днів ураганний вітер гнав нас на північний схід, згодом погода покращилася, хоча дужий західний вітер не вгавав. На десятий день за нами погналися два піратські судна і незабаром наздогнали наш перевантажений шлюп.

Пірати кинулися на абордаж і увірвалися до нас на палубу одночасно з двох боків, після чого зв’язали команду й заходились обшукувати судно.

Серед цих негідників я помітив одного голландця, який зажив у своїх спільників авторитет. Прознавши, що ми англійці, він присягнувся, що неодмінно кине нас у море. Я почав пояснювати, що ми християни, мешканці країни, яка перебуває у дружніх відносинах із його батьківщиною, та вмовляв його просити за нас перед ватажками піратів. Ці слова розлютили голландця. Він повторив свою погрозу та, обернувшись до товаришів, збуджено заговорив невідомою мені мовою, часто повторюючи слово «христіанос».

Найбільшим судном піратів командував капітан-японець, який ледве розмовляв голландською. Він наблизився до мене, поставив кілька запитань, на які я відповідав ввічливо та з гідністю, й оголосив, що нас помилують. Я вклонився капітанові та мовив, звернувшися до голландця, що мені боляче бачити в язичнику більше милосердя, ніж у християнинові. Одначе невдовзі мені довелося пошкодувати про ці слова. Негідник голландець, хоча й не зміг переконати обох піратських капітанів кинути мене в море, все ж таки домігся від них згоди взяти мене на випробування, гірше за смерть.

Моїх матросів розділили та розвели по піратських суднах, а мене посадовили в човен, забезпечивши веслами, вітрилом і запасом харчів на чотири дні, та відправили на волю хвиль і вітрів. Коли я спускався у вутле суденце, голландець, стоячи на палубі шлюпа, осипав мене прокльонами й лайкою.

Незадовго до зустрічі з піратами я визначив положення нашого судна – ми перебували на 46° північної широти і 183° східної довготи. Відійшовши на значну відстань від піратських кораблів, я видобув із кишені сховану мною підзорну трубу й побачив на південному сході велику кількість островів. Вітер був попутний, я підняв вітрило й за три години досяг берега. На жаль, виявилося, що це не острів, а гола скеля, оточена морем. Проте я зібрав тут багато пташиних яєць і, видобувши вогонь, розклав багаття із сухих водоростей та спік яйця. Ця страва правила мені за вечерю, оскільки я вирішив берегти свої запаси. Я перебув ніч під захистом скелі на купі вереску і спав дуже добре.

Наступного дня я вирушив до іншого острова, звідти до третього, потім до четвертого, то йдучи під вітрилом, то веслуючи. На п’ятий день я взяв курс до останнього з відкритих мною островів, який лежав на південний схід від першого.

З’ясувалося, що він розташований набагато далі, ніж мені здавалося, і тільки за п’ять годин я досяг його берегів. Довелося обійти його майже весь, перш аніж удалося знайти зручне місце для стоянки – це була невелика бухточка, лише втричі ширша за мій човен. Острів був кам’янистим, де-не-де виднілися галявини, вкриті квітучими рослинами. Попоївши, я сховав залишки провізії в одному з гротів у скелях на березі. Ніч я провів у тому-таки гроті, але цього разу спав не дуже добре – важкі думки перемогли втому. Ранок я зустрів у надзвичайно пригніченому стані, тож мені ледве стало сили виповзти з грота. Щоб трохи розвіятись, я вирушив на прогулянку серед скель. Небо було зовсім чисте, а сонце так припікало, що я був змушений прикривати голову.

Раптом небо потемніло. Я підвів голову й побачив угорі величезне непрозоре тіло, яке рухалося в напрямку до острова. Воно було на висоті приблизно двох миль і затулило сонце на шість або сім хвилин. У міру наближення тіло почало здаватися мені твердим; воно мало пласку, немов відшліфовану основу, яка сяяла, відбиваючи блиск моря. Я стояв на височині, за двісті ярдів над морем, і бачив, як ця гігантська маса стрімко опускається на відстані приблизно милі від мене. Вражений, я вийняв підзорну трубу та побачив на цьому тілі безліч людей, які рухалися, підіймалися й опускалися його положистою поверхнею.