Джонатан Свифт - Мандри Ґуллівера

Капітан був вражений моєю розповіддю й висловив сподівання, що, повернувшись на батьківщину, я неодмінно напишу книжку та опублікую її як напучення співвітчизникам. Я скромно заперечив, що моя історія навряд чи заслуговує на таку увагу. Зараз читача нелегко здивувати, тому що сучасні автори не стільки дбають про істину, скільки прагнуть перевершити один одного у вигадках.

Містера Вілкокса зацікавило, чому я так кричу під час бесіди, адже королева і король велетнів, судячи з усього, на глухоту не страждали. Я відповів, що це наслідок перебування в Бробдингнегу, адже розмовляти з його мешканцями – те саме, що звертатися до людини, яка стоїть на дзвіниці. «Своєю чергою, – зізнався я, – мені ніяк не вдається позбутися відчуття, що ви ледь чутно шепочете. І до речі, – додав я, – коли мене оточили ваші матроси, вони здалися мені справжніми карликами. Що вдієш, коли очі вашого покірного слуги звикли до людей та предметів велетенських розмірів».

Капітан кивнув, помітивши, що під час вечері я з дивним виразом обличчя оглядав столове начиння й на моїх губах блукала посмішка. Таку поведінку він спочатку пояснив нервовим розладом. Я відповів, що розумію його, одначе як я міг стримати посмішку, побачивши страву, яка здалася мені мікроскопічною, і чашку, не більшу за горіхову шкаралупку?

Розсталися ми по-дружньому; прощаючись, містер Вілкокс жартома зауважив, що віддав би сотню фунтів, тільки б поглянути на те, як гігантський орел несе мою скриню над океаном.

Його корабель після плавання в Тонкінську затоку повертався до Англії. За два дні ми потрапили в смугу пасатів і без перешкод помчали на південь. Проминувши Нову Голландію, судно взяло курс на південний захід, а потім обійшло мис Доброї Надії. Кілька разів капітан заходив у порти, щоб запастися провізією та свіжою водою; наше плавання було досить щасливим. Але до самого прибуття в Англію в мене жодного разу не виникло бажання залишити корабель і зійти на берег.

За дев’ять місяців після мого звільнення, третього червня тисяча сімсот шостого року, наше судно щасливо прибуло в Даунс. Я запропонував капітанові як платню за моє перебування на кораблі всі гроші, що мав, але він не взяв жодного пенні. Ми розпрощалися як добрі друзі, і я змусив містера Вілкокса пообіцяти в будь-який час бути гостем у моєму будинку в Редрифі.

У порту я винайняв коня і супровідника. Під час поїздки, розглядаючи дерева й будинки, стрічних і тварин, я ніяк не міг позбутися відчуття, що перебуваю в Ліліпутії. Весь час боявся когось ненавмисне розчавити, часом голосно кликав перехожих і кілька разів ледь не заплатив за свою грубість. Мені було важко впізнати рідні місця, і я насилу знайшов шлях до власного будинку.

Двері мені відчинив старий слуга. Я низько опустив голову, переступаючи поріг, а коли дружина, плачучи від радості, вибігла назустріч, щоб мене обійняти, – присів навпочіпки, вирішивши, що їй до мене не дотягтися. Дочка стала навколішки, чекаючи на моє благословення, однак я навіть не помітив її, тому що звик високо закидати голову, спілкуючись із велетнями. Замість привітання я почав дорікати дружині за те, що вона занадто економила за моєї відсутності, тому що обидві вони перетворилися на справжніх заморушків… Словом, я поводився так дивно, що у моїх близьких виникла підозра – чи не схибнувся я остаточно в своїх мандрах. Ось якою є сила звички!

Незабаром усі непорозуміння були забуті, а стосунки з родиною та друзями знову стали найтеплішими. Так і закінчилася друга частина моїх подорожей.

Вибравши момент, дружина врочисто оголосила, що моря я більше не побачу, але примхлива доля вирішила по-іншому, тож навіть мати моїх дітей і віддана дружина не змогла вберегти мене від нових, іще неймовірніших пригод.

Я не пробув удома і десяти днів, коли до мене в гості завітав Вільям Робінсон із Корнуелса, капітан корабля «Добра надія». Колись я служив хірургом на іншому судні під його керівництвом і ходив із ним у Левант. Робінсон завжди поводився зі мною швидше як із братом, а не як із підлеглим, і я переконаний, що, дізнавшись про моє повернення, він вирішив відвідати мене по-дружньому, щоб висловити свою радість із того, що я повернувся з далеких мандрів живим і здоровим. Ми довго бесідували, і наприкінці нашої зустрічі капітан Робінсон зауважив, що за два місяці вирушає до Ост-Індії, а потім просто запропонував мені місце хірурга на своєму кораблі. У моєму розпорядженні, запевнив він, будуть двоє помічників і ще один хірург, а платитимуть мені вдвічі більше, ніж зазвичай, тому що я знаю морську справу не гірше за капітана і зможу допомагати йому порадами.