Джонатан Свифт - Мандри Ґуллівера

Подолавши трактат, я не міг не замислитися над спільним для всіх народів питанням: що саме вчені автори намагаються побачити в минулому та чим дорікають сучасності? Чому для них учора завжди краще за сьогодні?

Велетні пишаються своєю армією. Королівське військо налічує сто сімдесят шість тисяч піхотинців і тридцять дві тисячі кавалеристів. Хоча не знаю, чи можна назвати регулярною армією ополчення, яке в містах складається з купців, а в селах – із фермерів. Командують піхотою й кавалерією вельможі та дрібні дворяни. Платні солдати не одержують. Командири обираються загальним таємним голосуванням із-поміж найдосвідченіших і найшанованіших громадян. Одначе, як не дивно, ця армія прекрасно навчена та дисциплінована. Мені трапилося спостерігати маневри столичного ополчення, які відбувалися на просторому плацу за містом. На полі одночасно були присутні не більше ніж двадцять п’ять тисяч піхотинців і шість тисяч кавалеристів, але в мене склалося враження, що королівська армія обіймає майже півсвіту. Адже кожен кавалерист на коні був як колона заввишки сто футів. А коли воїни разом вихопили шаблі – ніхто не може уявити собі грандіознішої та приголомшливішої картини! Здавалося, ніби десять тисяч блискавок одночасно прохромили з усіх боків небесне склепіння.

Разом із тим мені досі не давало спокою одне питання, що здавалося мені важливим. Із якого дива королю велетнів, чиї володіння ніде не межували з іншими державами, спало на думку створити могутню армію та навчити свій народ військової дисципліни? Відповідь я знайшов в історичних книжках і в бесідах із його величністю.

Упродовж тривалих років Бробдингнег слабував на недугу, яка рано чи пізно вражає будь-яку державу. Багата шляхта прагнула захопити владу, народ відстоював свою свободу, а королі домагалися абсолютного панування. В результаті, постійно спалахували громадянські війни. Остання кривава чвара щасливо стихла тільки за правління діда нинішнього короля, і то лише завдяки взаємним поступкам. Ось коли в кожному місті й селі було створене ополчення, яке відтоді стоїть на варті державного ладу.

У мене завжди було передчуття, що рано чи пізно я поверну собі волю, хоча, звісно, я не міг знати, коли і як це станеться. Англійський корабель, на якому я прибув сюди, був першим та єдиним біля цих берегів, і король суворо наказав у разі появи ще одного такого самого судна захопити його й доставити з усім екіпажем до Лорбрульгруда.

А тим часом його величність поставив на меті підшукати мені дружину. Йому подобалася думка виростити потомство особин мого зросту. Я натомість обурився: якщо ця ідея здійсниться, то моїх дітей, подібно до наших канарок, триматимуть у клітках і продаватимуть на забаву вельможним дамам. Усі в палаці поводилися зі мною ласкаво, я був улюбленцем королівської родини, однак мою людську гідність вражало таке недбале ставлення. Я добре пам’ятав, що мене купили як кумедну іграшку. Сум за родиною, за батьківщиною, бажання пройтися вулицею чи садом, не побоюючись бути розчавленим або скаліченим, не залишали мене.

Моє звільнення відбулося несподівано і набагато швидше, ніж я очікував.

Минуло вже два роки відтоді, як я опинився в Бробдингнегу. Якось король і королева запросили мене разом із Глюмдалькліч у подорож до південного узбережжя королівства. Я, як і зазвичай, мав їхати в своїй дорожній скрині, де висів гамак і були інші вигóди. Там я міг відпочивати, мій будиночок прекрасно провітрювався крізь зроблену теслею ляду у віку скрині, причому я сам, коли бажав, відсував і засував її.

Король мав намір пробути кілька днів у своєму замку поблизу Фленфласніка, міста, розташованого за вісімнадцять миль від морського узбережжя. Подорож настільки втомила нас із Глюмдалькліч, що бідна дівчинка буквально валилася з ніг. Я ж злегка застудився, одначе прагнення побачити океан було сильнішим за втому та нездужання.

І я вирішив схитрувати. Сказавши, що при нежитю мені буде корисніше подихати свіжим морським повітрям, аніж перебувати в ліжку, я умовив свою нянечку відпустити мене на берег із пажем. Ніколи не забуду, як довго Глюмдалькліч не погоджувалася (адже вона не могла супроводжувати мене), як докладно пояснювала пажеві, що робити, хоча той уже не раз гуляв зі мною. Вона ніби передчувала лихо, і її очі були сповнені страху та сліз.

Паж узяв скриню, де я лежав у гамаку, вийшов із замку й за півгодини дістався берегових скель. Одне з вікон у моєму будиночку було відчинене, і я тужливо вслухався в близький шум морського прибою. Я попросив пажа поставити мій будиночок на плаский камінь і сказав, що хочу трохи подрімати. Мені злегка паморочилося в голові, ломило скроні та щеміло серце. Паж щільно причинив віконце, я знову заліз до гамака й несподівано міцно заснув.