Джонатан Свифт - Мандри Ґуллівера

Що сталося потім, я не знаю. Можливо, паж, переконавшись, що я сплю, вирішив прогулятися берегом; жодної небезпеки навкруги не було. Хай там що, прокинувся я від різкого поштовху – немов хтось із величезною силою смикнув за кільце, прикріплене до віка моєї скрині для зручності під час перенесення. І відразу ж я відчув, що моя кімната зі страшною швидкістю летить угору. Перший поштовх ледь не викинув мене з гамака, але невдовзі рух скрині став більш плавним. Не розуміючи, що відбувається, я відчайдушно закричав, але сенсу в цьому не було. У вікні, до якого я підбіг, мигтіли лише небо та хмари. Зверху долинали розмірені звуки, що скидалися на лопотіння пташиних крил, і тільки тоді я остаточно усвідомив увесь жах свого становища. Величезний птах – морський орел, який схопив дзьобом кільце на віку, – ніс мене високо над водою. Зараз він кине скриню на скелі та витягне з уламків моє нещасне тіло, щоб зжерти. Саме так цей птах чинить із черепахами, воліючи поласувати їхнім ніжним м’ясом.

Я забився в кут і за деякий час почув, що помахи крил стали частішими, а шум посилився. Моя скриня розгойдувалася, ніби вивіска на стовпі у вітряну погоду, потім почулися злий клекіт, глухі удари – і раптом я зрозумів, що падаю вниз зі страшною швидкістю. Мені перехопило дух. Удар, сплеск, який у моїх вухах пролунав гучніше за ревіння Ніагарського водоспаду, а потім на якийсь час стало темно, і я приготувався до смерті. Одначе скриня, неквапно погойдуючись, почала спливати. Я розплющив очі якраз тоді, коли у вікнах мого похідного будинку замріло світло.

Тут я зрозумів, що перебуваю в морі. Мабуть, на мого викрадача, коли той летів над водою, напав суперник, і під час сутички птах випустив кільце із дзьоба. Залізні пластини на дні скрині допомогли їй зберегти рівновагу і не дали розбитись об поверхню води. Вікна, дверцята і ляда на даху були щільно зачинені, й усередині мій будиночок лишився сухим. Я насилу вибрався з гамака і спробував трохи підняти ляду, щоб дістатися нагору або хоча б впустити трохи свіжого повітря, але у мене нічого не вийшло.

О, як би мені хотілося, щоб моя мила нянечка опинилася поруч! Не минуло й години, а ми з Глюмдалькліч розсталися навіки. Я похолов, подумавши про те, як бідна дівчинка сумуватиме, про гнів королеви та руйнування надій моєї маленької подружки на краще майбутнє. Отже, тепер мені доведеться самому дбати про себе і долати найрізноманітніші небезпеки.

Не багатьом мандрівникам доводилося потрапляти в таке складне й безнадійне становище: щохвилини з моєю скринею могло статися все що завгодно. Вона могла перекинутися чи розбитись об скелі; якби тріснуло хоч одне віконне скло, захищене тонкими ґратами, мені б загрожувала неминуча загибель.

Я помітив, що в дрібні щілини почала просотуватися вода, і поквапився їх хоча б чимось законопатити. Потім знову спробував трохи відчинити ляду – нагорі я міг бодай урятуватися від задухи. Протягом наступних чотирьох годин я у розпачі кидався по своїй клітці, думаючи тільки про те, як вибратися з цієї халепи. Навіть якщо скриня збереже плавність, іще кілька днів – і на мене чекає смерть від голоду, спраги та крижаної сирості.

Я пам’ятав, що до тильного боку моєї дорожної скрині прикріплено дві ковані скоби, у які під час подорожей протягувався шкіряний ремінь. І раптом мені здалося, ніби по скобах щось дряпнуло, потім скриню потягли, немов баржу на буксирі. Почалася трясця, вода плескала об стінки, часом у моїй кімнатці ставало зовсім темно. У мене зародилася невиразна надія на порятунок. Я миттю відкрутив один зі своїх стільців від підлоги, поставив його на стіл і видерся під самісіньку ляду. Мені вдалося зрушити її не більше ніж на долоню, але я набрав повні легені повітря і відчайдушно заволав. Потім, зістрибнувши вниз, прив’язав до палиці білу носову хустинку, просунув її у щілину та замахав імпровізованим прапорцем.

Однак ці сигнали не дали жодного результату, хоча моя кімната – і я це ясно відчував – уперто рухалася по воді. Так минуло близько години. Раптом скриня зупинилася, з гуркотом ударившись об щось тверде. Потім почувся дзвін ланцюга, який протягували через кільце. Я знову підібрався ближче до ляди, замахав носовиком та волав, поки не захрип. Скриня припинила розгойдуватися, і відразу ж почувся шум, тупіт ніг по даху й віддалені голоси. Я був у захваті, коли почув, як згори запитали англійською: «Гей, є хтось усередині? Відгукніться!» У відповідь я закричав щосили, що я англієць і благаю порятувати мене з цієї в’язниці. Мені відповіли, що скриню пришвартовано до судна й мені слід дочекатися, поки корабельний тесля зробить отвір у даху, щоб я міг вибратися звідти. Тоді я сказав моїм рятівникам, що це гайнування часу і нехай краще хтось із матросів витягне скриню за кільце з води та віднесе до каюти капітана. Почувся регіт, мені прокричали, щоб я не верз дурниць, – і тут я здогадався, що опинився серед людей, однакових зі мною на зріст. Прибіг тесля й миттю пропиляв отвір у даху. Згори спустили драбину, по якій я й виліз нагору. Від слабкості ноги мені підломилися, і матроси віднесли мене на корабель та поклали на палубі, закутавши в ковдру.