Джонатан Свифт - Мандри Ґуллівера

Я сердито пробурмотів, що в Європі мавп немає, а потім додав, що ті, яких привозять до нас як дивину, досить милі, кумедні, а найголовніше – помірні європейській людині. «Стосовно ж тутешнього чудовиська, – похмуро додав я, – то я б міг, мабуть, упоратися з ним, якби його вторгнення не було раптовим…»

Король на це тільки багатозначно гмикнув.

Щодня я ставав приводом для кепкувань придворних і слуг. Навіть моя добра Глюмдалькліч, попри ніжну приязнь до мене, була такою простосердою, що не проминала нагоди розповісти королеві про мої прогріхи. Якось вихователька дівчинки вирішила піти з нею за місто, щоб трохи подихати лісовим повітрям. Вийшовши з карети біля стежки, що вела до сосняка, дівчинка поставила мою скриню на землю, випустила мене, і я покрокував попереду моїх супутниць. На повороті лежав свіжий коров’ячий гній; мені ж раптом спало на думку показати дамам свою спритність і здолати перешкоду одним стрибком. Я розігнався, відштовхнувся – і відразу ж по коліна занурився в лайно. Насилу вибравшись із пастки, я переконався, що потопив свого капелюха. Слуга, як зміг, обтер мій закаляний одяг своїм носовиком, а Глюмдалькліч повернула мене, надзвичайно засмученого, назад до скрині. Королева і король одразу ж дізналися про цю прикру подію – і протягом кількох днів за моєю спиною щохвилини чувся сміх.

Десь двічі на тиждень я був присутній при ранковому туалеті короля і спостерігав, як цирульник голить його. Спочатку я навіть боявся дивитися на гігантську бритву, але з часом звик і якось попросив голяра витягти з мильної піни півсотні волосинок його величності й віддати мені. Здобувши у теслі гладеньку трісочку, я надав дереву за допомогою ножа форму спинки гребінця. Потім, просвердливши найтоншою голкою, яку тільки спромоглася відшукати Глюмдалькліч, низку отворів, я вставив у них волосинки з королівської бороди й отримав досить-таки добрий гребінець. Це було дуже вчасно, тому що мій старий гребінець зламався, а в цій країні не було майстра для такої тонкої роботи.

Це наштовхнуло мене ще на одну ідею. Я попросив камеристку королеви зберігати те волосся, що залишається на гребінці її величності під час укладання зачіски. Невдовзі його набралося чимало, і тоді я звернувся до палацового теслі з проханням зробити два стільці на зразок тих, що він змайстрував для мене колись. Коли стільці без стінок були готові, я просвердлив у необхідних місцях дірочки та переплів волоссям її величності спинку й сидіння – на зразок того, як роблять плетені меблі з лози. Ці лялькові стільці я подарував королеві; її величність, розчулившись, поставила їх у своєму будуарі на найвидніше місце. Із королівського волосся я сплів також невеликий гаманець завдовжки близько п’яти футів і подарував Глюмдалькліч. Чесно кажучи, ця річ не могла витримати ваги місцевих монет, тому дівчинка використовувала її для зберігання всіляких дрібничок.

Король був великим шанувальником і знавцем симфонічної музики. У музичній залі в палаці часто влаштовували концерти, і тоді мою скриню ставили там на одне з крісел. Проте оркестр ревів так оглушливо, що я насилу міг розрізнити мелодію. Навіть якби всі барабанщики й сурмачі англійської королівської армії заграли разом, то й тоді вони не змогли б наробити такого шуму та гуркоту. Під час концерту я просив ставити мене якомога далі від музикантів, зачиняв у скрині вікна, двері, запинав фіранки й тільки тоді міг дістати хоч якесь задоволення від музики.

Замолоду я вчився грати на спінеті – старовинній подобі клавесина. Такий самий інструмент стояв і в кімнаті Глюмдалькліч. Тричі на тиждень учитель музики давав їй уроки, й одного разу мені спало на думку пригостити королівське подружжя однією англійською матроською мелодією. Проте виявилося, що це неймовірно складна справа, бо клавіатура інструмента була завдовжки близько шістдесяти футів, а кожна клавіша – завширшки фут. Витягнувши руки, я міг охопити не більше ніж п’ять клавіш, а звуки видобував лише сильним ударом кулака. Зрозуміло, крім страшної втоми, я не досяг жодного результату. Одначе я вигадав таке: приготував два дубці з потовщеними кінцями та обтяг їх мишачою шкірою, щоб не пошкодити клавіші й заглушити звук удару. Перед музичним інструментом поставили лаву, яка була приблизно на чотири фути нижча за клавіатуру. Я бігав туди-сюди по цій лаві й гатив дубцями по клавішах – так мені вдалося виконати джигу на превелику втіху королю, королеві та особливо Глюмдалькліч.