Джонатан Свифт - Мандри Ґуллівера

Королева замовила ще одну скриню, спеціально для подорожей, оскільки головна, у якій мене носили, була завелика для її карети. Другу скриню виготовив той самий майстер за моїми вказівками. Мій дорожній кабінет мав форму правильного куба. Посередині трьох його сторін були заґратовані вікна, а до четвертої прикріплено дві ковані скоби, крізь які продягали шкіряний ремінь, – ним вершник-носій пристьобував мене до свого пояса. Згори скриню накривало міцне віко.

Звичайно мене носив вірний та досвідчений слуга, на якого можна було покластися. Поїздки траплялися доволі часто, крім того, мене виносили для прогулянок у королівському саду або для візитів до придворних дам, міністрів і гостей її величності.

Якщо під час подорожі мене втомлювало перебування в кареті, то слуга, який їхав верхи, пристьобував мою скриню до пояса та ставив на подушку перед собою. Так я міг із вікон оглядати місцевість. У скрині в мене було похідне ліжко – гамак, підвішений до стелі, два стільці та стіл, прикріплені гвинтами до підлоги. Дорожня трясця мене особливо не бентежила, оскільки я звик до морської хитавиці.

Щоразу, коли в мене виникало бажання прогулятися містом, я залізав у свою дорожню скриньку, Глюмдалькліч сідала у відкриті ноші та ставила її собі на коліна. Чотири носії та два камер-лакеї супроводжували нас. Містяни, які багато чули про мене, одразу ж висипали на вулиці. Іноді моя нянечка наказувала носіям зупинитися, відсувала запону, саджала мене на руку і показувала натовпу.

Я давно хотів відвідати головний міський храм і особливо – вежу, яка прилягала до нього і вважалася найвищою в королівстві. І от одного разу Глюмдалькліч піднялася зі мною туди, проте, зізнаюся, я був розчарований. Від підвалин до вершини вежі було не більше за три тисячі футів. Беручи ж до уваги різницю в зрості європейця й тутешнього мешканця, така висота не видалася мені приголомшливою. Я не збираюся применшувати достоїнства й таланти людей, яким багато чим зобов’язаний, і радий підтвердити, що відносно невелика висота вежі цілком компенсується її міцністю та винятковою красою. Стіни її, завтовшки майже сто футів, складено з тесаного каменю; кожен із каменів в обсязі дорівнює сорока кубічним футам. Стіни в нішах прикрашені висіченими з мармуру статуями богів і королів. Я знайшов у купі сміття відбитий мармуровий мізинець невідомого мені божества та виміряв його. Довжина знахідки становила чотири фути й один дюйм. Я подарував мізинець Глюмдалькліч, що, як і будь-яка дитина її віку, полюбляла бавитися дрібничками.

Будівля королівської кухні зачарувала мене як ззовні, так і всередині. Головна піч була трохи меншою за баню собору Святого Павла, який я спеціально виміряв, повернувшись до Англії. Я не підраховував розміри рожнів, жахливих горщиків і котлів, жаровень, каструль, ножів та іншого кухонного приладдя, щоб мене, як будь-якого мандрівника, не звинуватили в перебільшенні.

Його величність рідко тримав у стайнях більше ніж шістсот коней, кожен був на зріст від п’ятдесяти чотирьох до шістдесяти футів. Під час урочистих виїздів короля супроводжувала гвардія кількістю близько п’яти сотень вершників. Це, звичайно, разюче і неперевершене видовище. Одначе так мені здавалося тільки доти, доки я не побачив усю королівську армію, вишикувану в бойовому порядку.

Моє життя в палаці можна було б вважати цілком щасливим, якби мій зріст не спричиняв багато смішних та прикрих пригод. Як я вже казав, Глюмдалькліч часто виносила мене в палацовий сад у дорожній скрині. Іноді дівчинка тримала мене на руках, але частіше за все опускала на землю, щоб я міг трохи походити. Пам’ятаю, як одного разу, коли карлик іще крутився при дворі, він поплентався за нами. Дівчинка поставила мене на землю поблизу того місця, де росли карликові яблуні. Я не зміг втриматися, щоб не пожартувати стосовно схожості між карликом та цими деревами. Він злісно посміхнувся і, дочекавшись моменту, коли я опинився під однією з яблунь, почав трусити дерево. Яблука – кожне з бристольську бочку – попадали вниз із оглушливим гуркотом, а одне з них ударило мене у спину, збивши з ніг. Я ледь уцілів, але все-таки попросив королеву вибачити коротуна, тим паче що сам підштовхнув його до негожого вчинку.

Іншим разом Глюмдалькліч ненадовго залишила мене самого на садовій галявинці – її якраз відволікла вихователька. Зненацька набігла хмара, пішов град, і сильний вітер повалив мене на землю. Градини завбільшки з тенісний м’яч падали на мене з такою силою, що, намагаючись урятуватися, я поповз рачки й заховався на грядці з кмином. Я був такий побитий, що провів у ліжку днів десять.