Джонатан Свифт - Мандри Ґуллівера

У моєму досить стерпному житті відбувалися різні події – іноді кумедні, а часом і небезпечні. Одна з них ледь не коштувала мені життя. Якось паж спустив мій човен на воду, а котрась покоївка підняла мене, щоб посадити на суденце. Я прослизнув у неї між пальцями та неодмінно б розбився, впавши з висоти сорока футів, якби не зачепився штанами за шпильку в корсажі переляканої на смерть жінки. Так я і висів головою донизу, поки на її крик не прибігла Глюмдалькліч.

Іншим разом слуга, одним із обов’язків якого було що три дні наповнювати корито свіжою водою, не помітив, як туди потрапила величезна жаба. Що тут почалося! Виринувши, ця тварюка стрибнула в мій човен і ледь не потопила його. Потім жаба, яка смерділа слизом, почала кидатись як божевільна, обливаючи мене потоками води, ніби в неї на меті було остаточно мене згубити. Огиднішої, бридкішої істоти я не зустрічав. Проте я з нею впорався – двох точних ударів веслом вистачило, щоб вигнати жабу з корита. Але й плаванню моєму настав кінець. Я змок до рубця і надзвичайно засмутився.

Одначе найсерйознішу небезпеку становила жахлива мавпа, що належала помічникові кухаря. Глюмдалькліч іноді залишала мене самого в наших кімнатах, вийнявши зі скрині. Мені набридало весь час сидіти у своєму ляльковому будинку, і я залюбки вирушав мандрувати величезними кімнатами. Якось сонячним ранком дівчинка ненадовго вийшла у справах і забула причинити вікно. Я щойно влаштувався повалятися на вишитій серветці на столі, аж раптом почув неймовірний галас – нашою кімнатою стрибала й верещала кошлата мавпа, яка, вочевидь, потрапила сюди крізь віконце. Стривожившись, я позадкував, тихо шаснув у свою скриню та причинив за собою двері. Але ключа на місці не було – його унесла Глюмдалькліч у кишеньці свого фартуха. Мавпа з диявольським вереском стрибнула на стіл, і тут її увагу привернула моя скриня.

Я забився в найдальший куток своїх апартаментів. Мені навіть не спало на думку сховатися під ліжко – так я розгубився. Мавпа радісно вищирилась і клацнула зубами. Побачивши, що я не рухаюся, вона пирхнула, розчахнула двері та простягла свою довгу лапу до мене. За два стрибки я опинився біля протилежної стіни. Але марно я намагався втекти від чудовиська – мавпа врешті спритно спіймала мене за полу сюртука і витягла назовні, боляче дряпнувши. А потім притисла мене, немов дитинча, до своїх грудей, ласкаво буркочучи.

Я був спробував опиратися, але тварина стисла мене так міцно, що мені залишалося тільки підкоритися. Мавпа почала заколисувати мене, бормотіла щось, любовно погладжуючи й перебираючи волосся в мене на голові, але стукіт дверей, що відчинялися, раптом перервав ці пестощі. Глюмдалькліч злякано зойкнула, а моя новоспечена «матуся» блискавкою кинулася до вікна. По ринві, скачучи на трьох лапах і стискаючи мене в четвертій, мавпа миттю перебралася на дах сусідньої будівлі.

Бідна дівчинка жахнулася; увесь палац сполошився. Слуги помчали за драбинами, а юрба придворних і челяді прибігла подивитися на мавпу, яка влаштувалася на даху. Тварина притискала мене до грудей, ніби немовля, водночас набиваючи мій рот бридкими «ласощами», які видобувала зі свого рота, і пригощаючи стусанами, якщо я відмовлявся їсти. Люди, що зібралися внизу, заходилися від сміху, дивлячись на цю картину, і я не засуджуватиму їх. Видовище, безумовно, було кумедним для всіх, окрім мене.

Дехто почав кидати каміння, розраховуючи зігнати бешкетницю вниз, але їх зупинили, побоюючись завдати мені шкоди. До даху приставили довгі драбини, кілька людей дерлися по них до мавпи. Помітивши це, вона кинула мене вбік і побігла геть. Добре ще, мені вдалося зачепитися за черепицю; я перебував на висоті п’ятисот ярдів від землі та щосекунди чекав, що мене здує подмухом вітру. На щастя, слуга Глюмдалькліч спритно підповз до мене, засунув у кишеню та щасливо спустився донизу.

Рот мій був набитий якоюсь гидотою, я задихався, усе тіло нило від стусанів. Після цієї пригоди я пробув у ліжку понад два тижні з лихоманкою. Поки я хворів, мене постійно відвідували шляхетні особи, а куди поділася мавпочка, я так і не дізнався.

Остаточно зміцнівши, я вирушив до короля, щоб подякувати йому за милощі. Його величність був у жартівливому гуморі й відразу ж запитав мене, про що я думав ув обіймах мавпи, чи сподобалося мені її частування та як вплинуло на мій апетит свіже повітря. І, не чекаючи відповіді, поцікавився, що б я вчинив, якби таке сталося в мене на батьківщині.