Джонатан Свифт - Мандри Ґуллівера

Король, один із найученіших мужів у своїй державі, який здобув прекрасну філософську й математичну освіту, спочатку засумнівався в тому, що я жива людина. Ще не почувши мого голосу, він мав мене за механічну заводну фігурку, створену якимось геніальним винахідником. Однак моя логіка, моє зв’язне й майже правильне мовлення його вразили. А втім, в історію моєї появи на узбережжі він не повірив. Король мав підозри, що це все вигадав фермер із метою якнайвигідніше позбутися мене. Дівчинку він назвав дурною фантазеркою, і Глюмдалькліч ображено замовкла. Королева мовчки хитрувато поглядала на його величність, який засипав мене запитаннями. Я відповідав як умів: стримано й розумно. Єдиним моїм недоліком була погана вимова, незграбні звороти мовлення та простонародні слівця, яких я набрався в будинку свого колишнього хазяїна. Але це все були дрібниці порівняно з моїми колишніми випробуваннями.

Нарешті король наказав покликати кількох професорів, що постійно перебували поруч із ним у палаці. Це велемудре панство, прискіпливо вивчивши мою зовнішність, дійшло суперечливих висновків. Вони погодилися тільки в одному: я не створений згідно з законами природи, тому що не вмію швидко бігати рачки, лазити по деревах або рити лапами нори в землі. По ретельному дослідженні моїх зубів з’ясувалося, що я – тварина м’ясоїдна. Але оскільки всі відомі їм чотириногі перевищують мене силою, а польова миша й деякі інші ссавці відрізняються більшою спритністю, шановні джентльмени так і не змогли второпати, як же я здобуваю собі їжу. Імовірно, я їм равликів та різних комах, мовив один із них. Цього не може бути, вигукнув другий і додав, що, на його думку, я являю собою личинку або дитинча. «Але якої тварини?» – залементували всі професори разом.

І цю гіпотезу було відкинуто.

Цілком очевидно, що всі частини мого тіла досить розвинені, а вік мій далеко не дитячий, на що ясно вказує борода, ознаки якої видно в лупу. Але і карликом я не міг бути – для цього я замалий; палацовий карлик, улюбленець її величності, – найменша людина в усьому королівстві, мав тридцять футів зросту. Після тривалих суперечок світила науки дійшли спільного висновку: я – ніщо інше, як рельплюм сколькатс, що в буквальному перекладі означає «гра природи».

Тільки тепер мені дозволили сказати кілька слів. Звертаючись переважно до короля, я пояснив, що прибув із країни, населеної мільйонами істот, які не відрізняються від мене зростом і будовою тіла. Там споруди, дерева і тварини мають набагато менші розміри, ніж у його королівстві, та пропорційні між собою. Тому на батьківщині я був здатен прогодувати себе, захистити й жити приватним життям, подібно до будь-якого підданого його величності. Вельмишановні панове вчені помиляються щодо мене. Зневажливо посміхаючись, один із джентльменів пробурчав, що цих казок я напевне наслухався на фермі. Король замислився, потім попросив професорів піти і звелів доправити до палацу мого колишнього хазяїна.

Фермер досі перебував у столиці, і його негайно розшукали й доставили. З ним побесідували наодинці, потім у присутності дочки, яка підтвердила все, сказане батьком, і відпустили. Король, як людина розумна, дійшов висновку, що мої слова правдиві. Він доручив королеві піклуватися про мене і дозволив Глюмдалькліч залишитися в палаці, щоб доглядати мене. Від його очей не сховалася наша дружба.

Нам надали чудову простору кімнату; до дівчинки приставили виховательку для навчання етикету, покоївку і двох служниць; мною мала займатися тільки Глюмдалькліч.

Королева наказала, щоб палацовий тесля змайстрував скриню, яка могла б правити мені за спальню. За три тижні він зробив, згідно з моїми вказівками, дерев’яну кімнату з дверима, вікнами з розсувними рамами, двома стільцями, столом і шафами для одягу. Стеля відкривалася й закривалася, що давало змогу Глюмдалькліч щодня провітрювати і прибирати моє житло, а також міняти білизну на моєму ліжку.

Усі меблі, виготовлені з матеріалу, що нагадував слонову кістку, мали вигляд справжнього витвору мистецтва. Стіни спальні, стеля й підлога були оббиті повстю, щоб послабити трясцю під час поїздок і запобігти нещасним випадкам під час перенесення. Я попросив зробити на дверях засув, щоб убезпечити себе від візитів щурів і мишей. Це було непросте завдання, але палацовим майстрам усе-таки вдалося виготовити крихітний замочок, ключ від якого я завжди носив із собою, побоюючись, що Глюмдалькліч загубить його. Мені пошили костюм із найтоншої шовкової тканини, яку тільки можна було знайти; вона виявилася товщою за англійську ковдру і була дуже незручною, поки я не звик. Покроїли моє вбрання за місцевою модою; воно нагадувало китайський та почасти перський одяг, і я мав у ньому вельми поважний вигляд.