Джонатан Свифт - Мандри Ґуллівера

Незабаром між сусідами фермера поширилися чутки про те, що він знайшов у полі дивне створіння завбільшки майже як сплекнок (місцева тваринка шість футів завдовжки), але дуже схоже на людину. Казали, що це створіння чудово імітує людей – вимовляє багато слів, пересувається на двох ногах, розуміє накази, ба навіть користується ножем і виделкою, коли їсть м’ясо. Будова тіла у нього тендітна, руки ніжні, а обличчя біліше, ніж у дитини зі шляхетної сім’ї.

Найближчий сусіда і великий приятель мого хазяїна якось прийшов з’ясувати, наскільки правдиві ці всі теревені. Мене негайно винесли і поставили на стіл у кухні, де я на прохання фермера влаштував справжню виставу. Я походжав назад і вперед, розмахував ножичком ніби шпагою, вклонявся гостеві, цікавлячись його справами та здоров’ям, – словом, точно виконував усе, чого вчила мене моя нянечка. Цей підсліпуватий, похилого віку чоловік навіть начепив на ніс окуляри, намагаючись краще мене роздивитися. На свій сором, я не зміг утриматися від сміху – в окулярах очі цікавого гостя скидалися на повню, коли та яскраво світить крізь віконну шибку. Родина фермера, здогадавшись про причину мого реготу, теж розсміялася, але простак був такий дурний, що образився, вирішивши, що сміються з нього самого.

Цей фермер за своєю натурою був відомий скнара і, мені на лихо, воістину по-диявольському порадив сусідові показувати мене за гроші, ніби дивину, на ярмарку в найближчому місті, що було лише у двадцяти двох милях від ферми. Потім мій господар почав перешіптуватися з сусідом, і коли гість, мстиво посміхаючись, глянув у мій бік, серце моє стислося від недоброго передчуття.

Уранці моя мила Глюмдалькліч випитала про все у матері та, ледь не плачучи від сорому й горя, усе мені розповіла. Вона страшенно боялася, що брутальні невігласи-селяни покалічать мене або ненароком придушать. Знаючи мою натуру досить добре, дівчинка побоювалася, що я буду смертельно ображений тим, що мене почнуть показувати за гроші, ніби якогось виродка, на втіху юрмі. «Батьки, – з болем мовила моя нянечка, – обіцяли віддати мені Грильдрига, але я бачу, що мрія моя ніколи не здійсниться. Торік на день народження вони подарували мені маленьке ягнятко, а коли я його виростила, воно пішло під ніж м’ясника…»

Я сприйняв новину зовсім не так близько до серця, як Глюмдалькліч. Віра в те, що одного чудового дня я поверну свою волю, ніколи не полишала мене. Поки що я був полоненим і не міг бути господарем власної долі. Що ж до ганебної долі бути іграшкою в чиїхось руках… Я й без того почувався чужинцем у цій країні та дивився на все по- філософськи. Навіть король Англії, якби опинився на моєму місці, змушений був би примиритись.

Уже наступного дня, за порадою сусіда, фермер повіз мене до міста, посадовивши у спеціальну дорожню скриню. Ще добре, що він узяв із собою доньку, мою нянечку. Дівчинка сиділа на коні позаду батька і міцно тримала скриню в руках. Скриня була прямокутна, закрита зусібіч, і лише збоку в ній були маленькі дверцята для входу і два невеликі отвори замість вікон – для того щоб надходило свіже повітря. Глюмдалькліч дбала про мене: вона поклала на дно скрині стьобану лялькову ковдру, на яку я міг би сісти або лягти.

Ця поїздка страшенно мене втомила, хоча й тривала лише півгодини. Дорога була вибоїстою, кожен крок коня, що біг клусом, дорівнював приблизно сорока футам. Я почувався ніби в зачиненій каюті корабля, що потрапив у надзвичайно сильний шторм, коли хвиля то підносить судно до неба, то кидає його в безодню. Весь переїзд дорівнював шляху між Лондоном і Сент-Олбансом. Фермер зійшов з коня біля готелю, у якому звичайно зупинявся, приїжджаючи в місто, і, порадившись із його власником, вирішив показувати мене не на ярмарку, а просто тут. Він найняв грультруда, тобто оповісника, який мусив повідомити містян, ринкових торговців і селян, що в готелі за невелику платню можна буде побачити незвичайне створіння, дуже схоже на людину, але завбільшки як сплекнок, воно годне вимовляти слова і виробляти найрізноманітніші кумедні штуки.

Подивитися виставу схотіло чимало. Мене поставили на столі в найбільшій кімнаті, моя нянечка влаштувалась на табуреті поруч, щоб охороняти мене і керувати моїм «виступом». Хазяїн закладу, щоб уникнути тисняви, пропускав до приміщення не більше від тридцяти чоловік за раз, і всі вони мусили зберігати цілковиту тишу.