Джонатан Свифт - Мандри Ґуллівера

Я спустився цією дорогою до поля, а коли почав перетинати його, мені здалося, що я в густому темному лісі, – ячмінь, який дозрівав, сягав сорока футів заввишки. Тільки за годину я дістався дальнього кінця, де наткнувся на огорожу заввишки сто двадцять футів; розмірів колод, із яких її було збито, я не міг навіть собі уявити. Щоб потрапити з ячмінного поля на сусіднє, треба було піднятися кам’яними сходами, а зробити це я ніяк не міг, тому що сходи були набагато більші за мій зріст. Довелося шукати щілину в огорожі.

Раптом я закляк на місці. До сходів наближався такий самий велетень, як той, що мчав за шлюпкою. Зріст він мав із добрячу дзвіницю, а кожен його крок був завширшки не меншим за десять ярдів. Нажаханий, я кинувся вбік і сховався в ячмені. Звідти мені було добре видно, як велетень згори оглядає сусіднє поле і кличе когось, склавши долоні на кшталт рупора біля рота. Спершу мені здалося, що я чую гуркіт грому. Одразу ж з’явилися сім таких самих чудовиськ із серпами в руках, причому кожен із цих серпів був разів у шість більшим за нашу косу. Одягнені бідніше, ніж перший велетень, вони, вочевидь, були тут робітниками, тому що негайно підкорилися наказу і почали жати той самий ячмінь, у якому я ховався.

Мені залишалося тільки знову тікати, не озираючись. Це виявилося непросто. Рухатися було важко, а в деяких місцях ячмінь ріс так густо, що я насилу пролізав між його стеблами. Проте я невпинно йшов полем, поки не надибав купу ячмінних стебел, поламаних та зім’ятих вітром і дощем. Продиратися крізь неї було неможливо – стебла переплуталися між собою, а гострі вусики колосся впивалися в тіло, ранячи та завдаючи нестерпного болю.

У розпуці я впав у борозну та всім серцем побажав собі смерті. Я оплакував свою дружину-вдову та дітей-сиріт, сварив себе за нерозважність і впертість, які штовхнули мене на нову подорож, незважаючи на умовляння рідних і друзів.

Мене душила туга. Я мимоволі згадав Ліліпутію й острів Блефуску, мешканці яких ставилися до мене як до найвеличнішого дива. Про мої подвиги переказували легенди, а тут я мізерніший за наймізернішу комашку. «Але й це ще не найгірше з нещасть, – роздумував я, – оскільки дикість і жорстокість, що часто зустрічаються серед звичайних людей, на цій землі, можливо, пропорційні зросту її мешканців. Що може очікувати на мене, крім гіркої долі бути спійманим та з’їденим першим- ліпшим варваром? Без сумніву, філософи мають рацію, коли стверджують, що велике й мале – поняття відносні».

Поки я заглиблювався в болючі роздуми, женці наблизились і один із них був уже на відстані десяти ярдів від тієї борозни, де я лежав. Якби велетень зробив іще крок або змахнув серпом, я був би розчавлений гігантським черевиком або розсічений блискучим лезом. Жахнувшись, я відчайдушно заволав.

Велетень завмер, нахилився і довго придивлявся, поки не зрозумів, звідки долинає лемент. Близько хвилини він нашорошено розглядав мене, ніби незнайому тваринку, і нарешті зважився підняти, затиснувши мою талію між великим та вказівним пальцями, й піднести до очей. Я мало не завищав від страшного болю, однак мені вистачило розуму стриматися – я не видав ані звуку, поки він тримав мене на висоті шістдесяти футів над землею. Єдине, що я собі дозволив, щойно мені припинило паморочитися в голові, – благально скласти руки і пропищати кілька фраз.

Я боявся, що велетень з огидою кине мене в ячмінь – так, як іноді ми струшуємо з себе неприємну комаху, але, вочевидь, я його зацікавив. Він вивчав мене, дивуючись, наскільки ж я схожий на справжню людину, тільки мікроскопічних розмірів. Його величезні пальці завдавали мені такого нестерпного болю, що я насилу стримував стогони. Благальними жестами я дав женцеві зрозуміти, що він мене ось-ось розчавить. Мабуть, він здогадався, в чому річ, тому що, обережно загорнувши мене в полу свого одягу, кинувся до хазяїна. Я полегшено зітхнув, поклавшись на волю Господа.

Тепер настала черга фермера розглядати мене.

Я сумирно стояв на величезній кам’яній сходинці завбільшки з наш міський майдан, а хазяїн докладно розпитував женця про обставини незвичайної знахідки. Потім фермер нахилився й соломинкою завтовшки з наш ціпок трохи підняв поли мого камзола: очевидно, він вирішив, що одяг – це щось на взір пір’я або луски, якими обдарувала мене природа. Потім він узяв мене в руку й намагався краще роздивитися моє обличчя, руки та ноги, після чого обережно опустив на землю й поставив навколішки. Я відразу ж скочив на рівні ноги та почав походжати перед ним, бажаючи показати, що я не маю ані найменшого наміру тікати.