Джонатан Свифт - Мандри Ґуллівера

Коли вода сягнула моїх грудей, я взяв решту линв і прив’язав їх до кораблів. Вітер був попутний – і невдовзі ми спільними зусиллями наблизилися на сорок ярдів до берега. Там я зупинився – мав початися відплив. Коли вода спала, мій човен опинився на піску. Щоб перекинути його, мені знадобилася допомога двох тисяч матросів, озброєних мотузками й важелями, і коли наші зусилля справдилися, я радісно виявив, що пошкодження зовсім незначні.

Спочатку треба було змайструвати весла, і ця робота тривала понад тиждень. Тільки після цього я привів шлюпку до імператорського порту Блефуску. Там зібрався величезний натовп, щоб поглянути на небачене гігантське судно. Імператор також був присутній, і я сказав йому, що цей човен послала мені доля, даючи змогу повернутися на батьківщину. Я просив його величність надати мені всі необхідні матеріали для оснащення судна, а також дозвіл залишити острів. Він почав був мене відмовляти, пропонуючи назавжди залишитися на Блефуску, однак, побачивши мій відчай, погодився.

Я, утім, дивувався – чому це ліліпути немов забули про мене? За весь час до двору імператора не надійшло жодного запиту щодо мого перебування в острівній імперії. Лише згодом мені вдалося дізнатися, що відбувалося за моєї відсутності. Король Ліліпутії, звичайно, навіть не підозрював, що я знаю про рішення державної ради. Він був певен, що я, погостювавши на острові, повернуся до Ліліпутії. Проте моє мовчання та тривала відсутність урешті-решт почали його тривожити. За порадою адмірала Болголама та інших недоброзичливців король Ліліпутії відрядив до двору імператора Блефуску державного секретаря, який мав при собі копію обвинувального акта й наказ розтлумачити суть цього документа і його надзвичайну важливість. Окрім того, Рельдресель мусив оголосити про те, що я переховуюся від правосуддя і якщо протягом найближчих двох годин не повернуся до Ліліпутії, то мене буде позбавлено титулу нардака й оголошено державним зрадником. Імператорові Блефуску пропонувалося зв’язати мене і відправити на континент, щоб я дістав заслужене покарання.

По нетривалих роздумах правитель острова передав королю Ліліпутії люб’язну відповідь. У його листі йшлося про те, що попри всю братню повагу до його королівської величності, зараз неможливо доправити гостя острова Блефуску до Ліліпутії, і тим паче у зв’язаному вигляді. Не слід також забувати, що Куїнбус Флестрин, Людина Гора, надав імперії важливі послуги під час перемовин про мир між двома країнами. Однак, додавав імператор, незабаром обидва монархи зможуть дихати спокійно, оскільки Людина Гора знайшов у морі величезний корабель, на якому й має намір залишити острів. Уже наказано всіляко сприяти йому в оснащенні корабля; не мине й трьох тижнів, як обидві великі держави остаточно позбудуться цього нестерпного тягаря.

Депешу відправили до Ліліпутії з Рельдреселем, а імператор Блефуску запропонував мені свою зверхність, якщо я захочу назавжди залишитися в нього на службі. Попри всю свою повагу, я відмовився. Я більше не довіряв словам правителів, хай би якими щирими вони здавалися. Ввічливо подякувавши імператорові, я сказав, що краще вже покластися на випадок, на примхи вітрів і морських хвиль, аніж стати яблуком розбрату між монархами таких могутніх країн. Гадаю, він був задоволений моїм рішенням і нетерпляче чекав, коли я залишу острів.

Мені всіляко допомагали ремонтувати шлюпку та готуватися до відплиття. П’ятсот умілих блефускуанців під моєю орудою змайстрували два вітрила, простьобавши складене у тринадцять шарів міцне полотно. Снасті виготовляв я сам. Скручуючи по десять, двадцять, а то й по тридцять міцних мотузок, я отримав доволі надійні троси. Великий камінь, знайдений на березі, мав бути якорем. Щоб законопатити моє суденце, знадобився лій трьохсот корів. Чимало довелося попрацювати і над виготовленням щогл – лише з неймовірними зусиллями мені вдалося зрізати своїм ножем, який затупився, кілька високих дерев.

За місяць усе було готове, і я вирушив до столиці попрощатися з правителем Блефуску. Імператор з усією своєю родиною та численним почтом вийшов із палацу. Я розпластався на землі, щоб поцілувати руку імператриці, яка не приховувала сліз. Її вінценосний чоловік подарував мені п’ятдесят гаманців – у кожному з них було по двісті спругів, а на згадку – свій портрет на весь зріст, який, щоб краще зберегти, я відразу сховав у внутрішню кишеню камзола. Решту церемоній, які супроводжували моє відплиття, перераховувати не буду.