Джонатан Свифт - Мандри Ґуллівера

Додам лише, що в шлюпку я завантажив сто волячих і триста баранячих туш, відповідну кількість хліба та напоїв, а також їстівні запаси, що їх устигли приготувати чотириста кухарів. Опріч того, я віз із собою шість живих корів, двох биків і стільки ж овечок із баранами, щоб на батьківщині зайнятися їх розведенням. Кормом для худоби під час плавання мали бути велика в’язанка сіна та мішок зерна. Я хотів був узяти з собою ще й дюжину блефускуанців, однак імператор дав зрозуміти, що це було б украй небажано, і навіть змусив мене заприсягтися, що я не піддамся на умовляння тих із його підданих, які мріяли вирушити зі мною в далеку подорож.

Я підняв вітрила ясним і теплим ранком двадцять четвертого вересня тисяча сімсот першого року.

Пройшовши при південно-східному вітрі близько чотирьох миль на північ, о восьмій вечора я помітив невеличкий острівець, повернув до нього й кинув якір із підвітряного боку. Острівець виявився незаселеним. Попоївши, я ліг відпочити і, чудово виспавшись, розплющив очі години за дві до світанку. Поснідавши, я підняв якір і за допомогою кишенькового компаса при попутному вітрі ліг на той самий курс, що й учора. Я планував дістатися одного з островів, які розташовувалися, за моїми розрахунками, на північний схід від Вандименової Землі.

Протягом тривалого часу я плив без особливих подій, одначе близько третьої години наступного дня, перебуваючи десь у двадцяти п’яти милях від Блефуску, раптом помітив корабель. Я почав гукати й розмахувати руками, а коли зрозумів, що це марно, намагався наздогнати невідоме судно. Мені пощастило: вітер послабшав, я підняв усі вітрила, і за півгодини мене помітили – на кораблі здійняли прапор, а потім пролунав гарматний постріл.

Важко описати почуття, що охопило мене, коли раптом з’явилася надія знову побачити батьківщину й дорогих мені людей. О шостій вечора я дістався корабля, і моє серце закалатало, щойно я розгледів британський прапор. Розсувавши свою крихітну череду по кишенях, я піднявся на палубу.

Це було англійське торговельне судно. Воно поверталося з Японії; його капітан, містер Джон Бідл із Дептфорда, виявився надзвичайно люб’язною людиною та пречудовим моряком. Екіпаж складався з п’ятдесяти осіб, і серед них я зустрів свого старого знайомця Пітера Вільямса, який надав капітанові найдокладніші відомості про мене. Джон Бідл запросив мене до себе в каюту й запропонував розповісти йому, що зі мною трапилось і чому я опинився сам у шлюпці у відкритому морі.

Коли я коротко розповів свою історію капітанові, то спочатку він вирішив, що я заговорююсь і що нещастя пошкодили мій розум. Але коли я видобув зі своїх кишень корів та овець, він переконався у протилежному. Капітан надзвичайно здивувався і нетерпляче вимагав іще раз повторити мою історію, але тепер уже після вечері. І хоча я смертельно втомився, одначе знову виклав містерові Бідлу всі мої пригоди та навіть показав золото, одержане від імператора Блефуску, його портрет і решту дивин. На знак подяки я віддав капітанові два гаманці з двомастами спругів у кожному й обіцяв, прибувши до Англії, подарувати ліліпутську корову та вівцю.

Наша подорож закінчилася щасливо; судно прибуло в Даунс тринадцятого квітня тисяча сімсот другого року. Під час плавання трапилася тільки одна прикра несподіванка: корабельні щури потягли овечку, а за якийсь час я знайшов її обгризені кістки у щілині палуби. Решту худоби було щасливо доправлено на берег, і у Грінвічі я пустив свою череду на вкритий короткою травицею моріжок для гри у крикет. Упродовж мого перебування в Англії я зібрав чималеньку суму, показуючи свою череду знатним і заможним панам, однак перед початком нової подорожі довелося продати її за шістсот фунтів. Коли я знову повернувся додому, то дізнався, що худоба чудово розплодилася, особливо вівці. Сподіваюся, це буде корисним для нашої суконної промисловості, тому що у ліліпутських овечок навдивовижу тонка і м’яка вовна.

Попри пережиті небезпеки та пригоди я провів із дружиною й дітьми не більше трьох місяців. Після цього сидіти вдома й жити мирним життям я не міг – прагнення побачити чужі країни позбавляло мене спокою. Я винайняв для своєї родини чудовий зручний будинок у Редрифі та залишив дружині п’ятсот фунтів. Решту я взяв із собою, сподіваючись торгівлею збільшити свої статки. За заповітом покійного дядечка мені належав маєток неподалік Воппінга, який давав до тридцяти фунтів річного прибутку, стільки ж я отримував від оренди таверни «Чорний бик» на Феттер-лейн і не боявся, що наша родина жебракуватиме. Мій син Джонні ходив до школи, дочка Бетті навчалася кравецького мистецтва.