Джонатан Свифт - Мандри Ґуллівера

За командою Глюмдалькліч я бадьоро крокував назад і вперед столом; дівчинка ставила мені прості запитання – я слухняно відповідав, намагаючись говорити якомога голосніше. Я звертався до публіки, вітаючись, знімав капелюха та вклонявся, ніби паяцик, потім запрошував усіх знову зустрітися зі мною… І як же це було нестерпно! Я брав наперсток, наповнений вином, і пив за здоров’я гостей, хапав ножа і, зробивши розлючене обличчя, зображував із себе корсара, дівчинка простягала мені соломинку – тієї самої миті я ставав гвардійцем зі списом навпереваги.

Того дня мене показували глядачам не менше ніж дванадцять разів, і наприкінці вистави мені це все так обридло, що я благав про помилування. За ґанком глядачі розповідали про мене такі дива, що люд брав готель приступом. Фермер, розуміючи, що натрапив на золоту жилу, всіляко оберігав мене від натовпу. Він нікому не дозволяв наближатися або торкатися мене, крім своєї доньки. Утім, якийсь бешкетник школяр примудрився кинути в мене горіхом завбільшки з наш гарбуз. На щастя, хлопчина схибив, в іншому разі мою голову розтрощило б. Я не без задоволення спостерігав, як обурені глядачі у три вирви виштовхали хулігана з готелю.

У місті оголосили, що наступну виставу призначено на найближчий базарний день. Щойно ми повернулися додому, мій хазяїн узявся за виготовлення зручнішого похідного житла для мене. Перший переїзд і дебют як заморського дива довели мене до цілковитого виснаження. Я ледве тримався на ногах, і мені знадобились аж три дні, щоб поновити сили. Але й між «гастролями» я не знав ані хвилини спокою. Шляхта з усієї округи, почувши про мене, постійно відвідували ферму, щоб поглянути на дивовижне створіння. Майже щодня прибували близько півсотні панів із дружинами, дітьми і підстаркуватими родичами. Фермер і з цього мав неабиякий зиск – він пускав на виставу одну родину, а платню брав як за повну глядачів залу. Протягом кількох тижнів я не мав відпочинку, крім дня, коли мій хазяїн вирішував перепочити.

Незабаром йому спало на думку об’їхати зі мною великі міста королівства. Приготувавши все необхідне для далекої подорожі й віддавши розпорядження по господарству, фермер попрощався з дружиною та дітьми і сімнадцятого серпня тисяча сімсот третього року – тобто приблизно за два місяці після моєї появи в його будинку – ми вирушили до столиці, розташованої в трьох тисячах миль від ферми.

Господар посадовив дочку позаду себе, а Глюмдалькліч тримала на колінах дорожню скриню, пристебнуту до її пояса ланцюгом. У скрині перебувала моя персона, яку оберігали немов коштовний самородок; дівчинка оббила стіни мого будиночка найм’якішою тканиною, а підлогу застелила повністю, поставила мені ліжечко, забезпечила білизною та всім потрібним для далекої мандрівки. Нас супроводжував лишень один робітник, який віз на міцному коні багаж.

Фермер улаштовував вистави в усіх містах, які були на нашому шляху. Він користувався з будь-якої нагоди заробити – траплялося, ми повертали на сто миль від шляху до якого-небудь багатого маєтку. Тому рухалися ми повільно, долаючи за день не більше ніж сто п’ятдесят миль. Оберігаючи мене, добра Глюмдалькліч хитрувала: вона казала батькові, що дуже втомлюється від їзди верхи. Дівчинка часто видобувала мене зі скрині, щоб я міг подихати свіжим повітрям і глянути на навколишній світ. При цьому вона не випускала мене з рук, побоюючись випадковостей. Нам довелось переправлятися через півдюжини річок, у десятки разів глибші та ширші за Ніл або Ґанґ, я не пригадую в тих краях ручаїв на зразок нашої Темзи.

Двадцять шостого жовтня ми прибули до столиці королівства велетнів, званої Лорбрульгруд, тобто «Гордість Усесвіту». Фермер зупинився в готелі на головній вулиці неподалік королівського палацу. Цього разу було розвішано афіші з точним описом моєї особи й моїх талантів. Хазяїн винайняв велику залу та встановив у ній стіл заввишки три фути, огороджений ґраткою, щоб убезпечити мене від падіння. Такою була моя нова сцена, а все інше відбувалося як зазвичай.

Успіх супроводжував мене й у столиці. Усім на втіху, щодня ми влаштовували до десяти вистав. Тепер я вже досить добре розмовляв мовою велетнів, і наші з Глюмдалькліч бесіди чимраз ускладнювалися. Крім того, я опанував абетку і демонстрував захопленій публіці вміння читати нескладні тексти. Усіма цими успіхами я був зобов’язаний моїй нянечці, яка займалася зі мною по дорозі. Абетки й читання Глюмдалькліч навчила мене за коротким катехізисом для дівчаток – і тепер я був доволі обізнаний із засадами релігії королівства Бробдингнег.