Джек Лондон - Біле Ікло

Цього дня йому судилося пережити ще одну пригоду. Він згадав раптом, що на світі існує його мати, і тієї самої хвилини відчув, що вона йому потрібніша за все інше. Не тільки тіло його, а й маленький мозок відчували втому від усього пережитого. Ніколи ще їм не доводилося так тяжко працювати, як того дня. Крім того, йому хотілося спати. Почуваючи себе цілком безпомічним і самотнім, він знову вирушив у дорогу з метою відшукати лігво і свою матір.

Малий вовк пробирався між кущами, аж раптом почув пронизливий крик, що змусив його здригнутися. Щось жовте промайнуло перед очима вовченяти. Він помітив ласку, яка швидко тікала від нього. Це була маленька жива істота, і він не злякався її. Раптом коло самих своїх ніг він побачив малюсінького звірка, завдовжки лише кілька дюймів. То була маленька ласка-дитинча, яка так само необережно залишила своє гніздо, як і він. Вона зробила спробу сховатися від нього. Вовченя перекинуло її лапою. Вона видала дивний хрипкий звук. Наступної миті щось жовте знову блиснуло перед його очима. Вовченя почуло той самий пронизливий крик, відразу ж дістало сильний удар у шию й відчуло, як гострі зуби ласки-матері вп’ялися в його тіло. З виттям і скигленням вовченя відскочило назад і побачило, як ласка-мати, підхопивши своє дитинча, зникла з ним у найближчих хащах.

Шия його сильно нила від болю, але ще дужче ображені були його почуття, і він сів, не припиняючи жалібно скавучати. Ця ласка-мати була такою маленькою й такою лютою. Однак йому ще доведеться довідатися, що, попри свій малий зріст і вагу, ласка – найжорстокіша, наймстивіша і найкровожерніша зі всіх хижих тварин. Незабаром він переконався в цьому на власному досвіді.

Малюк усе ще підвивав, коли ласка повернулася. Вона не кинулася на нього цього разу, тому що дитинча її було в безпеці. Вона обережно наблизилася, і вовченя могло без зусиль розглянути її худе зміювате тіло й витягнуту злісну, теж схожу на зміїну, голову. Її загрозливий пронизливий крик прорізав повітря; у відповідь на нього вовченя розгнівано загарчало. Ласка підступала все ближче. Раптом вона зробила швидкий стрибок, якого його недосвідченому оку не вдалося помітити, і її худе жовте тіло на секунду зникло з його поля зору. Але наступної секунди вона гострими зубами вчепилася вовченяті в горло. Спочатку вовк загарчав і спробував вступити в боротьбу. Але він був іще дуже молодим і вперше мандрував світом, тому гарчання його незабаром змінилося писком, а войовничий запал – прагненням дременути геть. Ласка ні на хвилину не випускала вовченя. Вона висіла на ньому, намагаючись зубами добратися до головної артерії, де клекотіла кров. Ласка харчувалася кров’ю й воліла пити її теплою.

Сіре вовченя, безсумнівно, померло б і про нього не було б розповіді, якби зненацька з-за кущів не вискочила вовчиця. Ласка випустила вовченя й кинулася до горла вовчиці, але схибила й учепилась їй у щелепу. Вовчиця махнула головою, мов бичем, і підкинула ласку високо в повітря. Відразу ж у повітрі вона схопила зубами худе жовте тіло, і ласка зустріла свою смерть між гострими зубами вовчиці.

Вовченя відчуло на собі новий приплив материнської ніжності. Її радість під час зустрічі з малям, здавалося, була ще сильнішою за його втіху. Вовчиця пестила малого, тицяла носом і зализувала рани, завдані йому зубами ласки. Потім мати й син поділили між собою кровожера й, повернувшись у лігво, міцно заснули.

Вовченя швидко розвивалося. Два дні воно присвятило відпочинку, а на третій знову вийшло з лігва. Цього разу йому трапилася молода ласка, матір якої він з’їв разом із вовчицею, і син Одноокого подбав про те, щоб вона відправилася слідом за своєю матір’ю. Але цього дня він уже не заблукав і, відчувши утому, повернувся у свій барліг і заснув. Тепер він став щодня вирушати в мандри й заходив чимраз далі.

Незабаром він навчився розраховувати свої сили та зрозумів, де варто виявляти сміливість, а де треба бути обережним. Він побачив, що вигідніше за все постійно триматися насторожі; і тільки в окремих випадках, бувши цілком упевненим у своїх силах, він давав волю своїй злості й бажанням.

Побачивши самотнього птармигана, він перетворювався щораз у маленького розлюченого демона. Він ніколи не забував відповісти гарчанням на тріскотню білки, яку побачив уперше на висохлій сосні. А вигляд полярного птаха викликав у нього дику лють; він не міг забути, що хтось із родичів цього птаха дзьобнув його в ніс того достопам’ятного дня, коли він пізнав самостійне життя.