Джек Лондон - Біле Ікло

Через якийсь час птармиган перестав боротися. Вовченя ще тримало його за крило, і вони лежали на землі, дивлячись один на одного. Вовченя спробувало загрозливо загарчати на птаха, але він дзьобнув його в ніс, який після численних подій цього дня став дуже чутливим. Вовченя заверещало, але не випустило крила. Птармиган і далі дзьобав. Вовче виття перетворилося в жалісне скавучання. Вовченя спробувало піти від птаха, забувши, що, не випускаючи його крила, саме тягне його за собою. Злива ударів сипалася на його поранений ніс. Войовничий запал згас, і, випустивши здобич, вовченя стало шукати порятунку в ганебній втечі.

Добігши до іншого краю галявини, малий вовк приліг відпочити біля кущів. Висолопивши язика й важко дихаючи, маля досі верещало від пекучого болю в носі. Раптом його охопило передчуття чогось страшного. Невідоме з усіма його жахами чекало на нього десь поблизу, і він інстинктивно позадкував під захист кущів. Тієї-таки миті його вдарив сильний струмінь повітря, і велике крилате тіло зловісно й безшумно пронеслося повз нього. Величезний шуліка, що спустився з небесної синяви, ледве-ледве не забрав вовченя.

Поки вовченя відлежувалося в кущах, обережно визираючи із-за гілля й потроху приходячи до тями від пережитого страху, мати птармиганів вилетіла з іншого боку галявини зі свого спустошеного гнізда. Приголомшена нещастям, вона не звернула уваги на крилату стрілу в небі. Але вовченя бачило все й навчалося: шуліка стрімко опустився, вчепився пазурами в тіло птаха, що видав протяжний передсмертний зойк, і здійнявся в блакитну височінь, несучи із собою здобич. Минуло чимало часу, перш аніж вовченя зважилося нарешті залишити своє сховище. Воно багато чого навчилося. Істоти були м’ясом; вони були добрі на смак. Але якщо вони були великі, то могли завдати болю. Тому краще було їсти маленьких тварин, на зразок пташенят птармигана, і не чіпати великих, на зразок самиці птармигана. Проте самолюбство вовченяти було трохи вражене, і в нього виникло бажання вступити ще раз у бій із цим птахом. На жаль, його вже забрав шуліка, але, можливо, на світі існують інші птармигани. Вовченя вирішило переконатися в цьому.

Вовченя спустилося до річки. Досі йому ніколи ще не доводилося бачити воду. Дорога здавалася привабливою. На поверхні води не було помітно жодних нерівностей. Малюк сміливо ступив на неї, провалився й заволав зі страху в обіймах невідомого. У воді було холодно, і він почав задихатися, рвучко й часто відсапуючись. Замість звичного повітря в легені йому потрапляла вода. Він захлинувся й тієї ж хвилини відчув приступ смертельної туги. Для нього це була смерть. Він нічого не знав про смерть, але, як кожна тварина, мав інстинкт смерті й невиразно відчував, що це і є найбільше страждання. Такою була сутність невідомого, сума всіх його жахів, єдина й непоправна катастрофа, про яку вовченя нічого не знало і якої через це боялося ще дужче.

Вовченя спливло на поверхню, і чисте повітря ввірвалося в його роззявлену пащу. Більше він не занурювався. Ніби додержуючись давно вкоріненої звички, малий запрацював усіма своїми чотирма лапами й поплив. Найближчий берег був на відстані ярда від нього, але він сплив на поверхню спиною до нього, і перше, що впало йому в очі, був протилежний берег, до якого він і попрямував. Річка була невеликою, але на середині течії вона розширювалася на кілька десятків футів.

На півшляху до берега течія підхопила й понесла його донизу. Тут він потрапив у маленький вир, де плисти було дуже важко. Спокійна річка раптом розлютилася. Вовченя то ховалося під водою, то знову випливало на поверхню. Його безупинно тріпало й кидало в усі боки, а іноді навіть ударяло об скелі. І під час кожного такого зіткнення малюк жалісно верещав. Його просування супроводжувалося цілою низкою скиглень, за якими можна було б порахувати кількість скель, що траплялися на його шляху.

Нижче виру річка знову розширювалась, і тут течія, підхопивши звірятко, м’яко винесла його на піщаний берег. Малюк видерся з води й приліг відпочити. Тепер він пізнав іще дещо. Вода не була живою – однак вона рухалася. Вона здавалася твердою, як земля, але насправді зовсім не мала щільності. Із цього вовченя зробило висновок, що не всі речі є такими, якими здаються на перший погляд. Страх перед невідомим вовченя успадкувало від предків, а тепер ця вроджена недовіра до невідомого ще підсилилася завдяки досвіду. Відтепер він уже не довірятиме зовнішності, хоч би якою привабливою вона здавалася. Перш аніж покластися на який-небудь предмет, він постарається ретельно ознайомитися з його сутністю.