Джек Лондон - Біле Ікло

Коли сіре вовченя знов ожило й знову зацікавилося далекою білою стіною, воно виявило, що населення його маленького світу зменшилося. У нього залишилася тільки одна сестра. Інші зникли. Коли він зміцнів, йому довелося гратися на самоті: сестра його не могла вже підвести голови й рухатися. Його маленьке тіло стало поступово округлятися від одержуваного м’яса, але для неї їжа з’явилася занадто пізно. Вона постійно спала й була схожа на малюсінький кістяк, обтягнутий шкірою; життя в ній ледь жевріло й, нарешті, зовсім згасло.

Потім настав час, коли сіре вовченя помітило, що батько більше не приходить крізь стіну й не спить у лігвищі. Це сталося наприкінці другого, менш жорстокого голодування. Вовчиця знала, чому Одноокий не повернувся, але вона не могла розповісти сірому вовченяті про те, що бачила. Полюючи сама на м’ясо уздовж лівого річища, де жила рись, вовчиця натрапила на сліди Одноокого, прокладені ним напередодні. Вона пішла ними та знайшла Одноокого або, точніше, те, що від нього залишилося. Отут було багато слідів боротьби, слідів, які вели в лігво рисі після здобутої нею перемоги. Перш аніж повернутися, вовчиця відшукала це лігвище, але за деякими ознаками вона вгадала присутність у ньому рисі й не зважилася ввійти.

Відтоді вовчиця, вирушаючи за дичиною, старанно уникала лівого річища. Вона знала, що в лігвищі рисі є дитинчата, а рись була відома як злісна, люта істота й грізний ворог у боротьбі. Півдюжини вовків легко можуть загнати наїжачену рись на дерево; але зовсім інша справа – зустрітися з нею самотній вовчиці, особливо якщо в цієї рисі є виводок голодних кошенят.

Однак первісні умови залишаються первісними умовами, а материнство – материнством скрізь і за всіх часів. Настав час, коли заради свого сірого вовченяти вовчиця наважилася вирушити до лівого річища, до лігвища в скелі, назустріч лютій рисі.

На той час, коли вовчиця стала залишати барліг, вирушаючи за дичиною, вовченя вже як слід засвоїло закон, що забороняв йому підходити до входу в печеру. Цей закон наполегливо й не раз прищеплювали йому морда й лапа вовчиці, а крім того, у ньому самому поступово розвинулося почуття страху. Ніколи протягом короткого печерного життя не зустрічав він нічого страшного, але все-таки страх жив у ньому. Це була спадщина предків, що перейшла до нього через тисячі й тисячі життів, спадщина, отримана їм безпосередньо від Одноока й вовчиці, до яких це почуття страху своєю чергою перейшло від усіх попередніх поколінь вовків. Страх! Спадщина первісного світу, якого не уникнути жодній живій істоті. Отже, сіре вовченя знало, що таке страх, але не розуміло, звідки він береться. Можливо, воно мирилося з ним як з одним із життєвих обмежень, тому що вже довідалося, що такі обмеження існують. Із голодом воно вже встигло познайомитися, і коли виявилося не в змозі втамувати його, зрозуміло, що означає позбавлення. Твердий дотик печерної стіни, різкий поштовх материнської морди, хворобливий удар її лапи, невгамовний голод дали йому зрозуміти, що не все в житті дозволене й можливе, що існують обмеження та перешкоди. Ці обмеження й перешкоди були законами: підкоряючись їм, можна було уникнути болю й жити щасливо.

Малюк, звісно, не обмірковував цього питання з людського погляду. Він тільки розділив усі предмети на ті, які роблять боляче, і ті, які не роблять боляче. І, розділивши їх таким чином, він уникав того, що завдає болю, – обмеження й перешкоди, – і насолоджувався тим, що є гарного та приємного в житті.

От чому, підкоряючись закону, установленому його матір’ю, і спонуканню невиразного й незрозумілого почуття страху, він намагався триматися подалі від входу в лігво. Вхід як і раніше залишався для нього світлою білою стіною. Коли мати була відсутня, він здебільшого спав, а прокинувшись, лежав тихо, намагаючись придушити верескливий плач, що лоскотав горло.

Одного разу, лежачи таким чином, він почув якийсь дивний звук коло світлої стіни. Він не знав, що це була росомаха, яка стояла біля входу, тремтіла від власної сміливості й обережно обнюхувала вміст печери. Вовченя знало тільки, що запах був незнайомий, якийсь незрозумілий, а тому невідомий і страшний, позаяк невідомість була одним із найголовніших складників, що становили страх.

Шерсть настовбурчилася на спині сірого вовченяти, але він не ворухнувся. Яким чином він здогадався, що з появою цієї істоти, котра сопе, варто наїжачитися? Попередній досвід не міг допомогти йому в цьому; то було просто безумовне вираження страху, що жив у ньому, для якого в його власному житті не було підстав. Але разом зі страхом прокинувся в ньому інстинкт самозбереження. Вовченя зазнало неймовірного жаху, але й далі лежало нерухомо, не видаючи ані звуку, заклякле, скам’яніле, напівмертве. Повернувшись додому, вовчиця загарчала, обнюхавши слід росомахи, потім кинулася в барліг і стала пестити вовченя й лизати його з незвичайною ніжністю.