Джек Лондон - Біле Ікло

Але у вовченяті діяли та розвивалися ще й інші сили, з яких головною було зростання. Інстинкт і закон прагнули від нього покори. Розвиток вимагав непокори. Його мати й страх спонукали його триматися подалі від світлої стіни. Ріст – це життя, а життя завжди прагне світла. І не було сили, здатної приборкати могутній приплив життя, що зростало у ньому з кожним шматком проковтнутого м’яса й з кожним новим подихом. Скінчилося тим, що одного чудового дня страх і покора відступили перед натиском життя, – і вовченя поповзло до виходу.

На відміну від інших стін, з якими йому доводилося мати справу, ця стіна, здавалося, відступала в міру того, як він наближався до неї. Його ніжна мордочка не зустріла ніякої подоби твердої поверхні, коли він несміливо висунув її вперед. Речовина стіни виявилася проникною та прозорою, як світло. І оскільки будь-яка властивість у його очах негайно ж набувала видимої форми, то він увійшов у те, що вважав стіною, і занурився в речовину, з якої вона складалася.

Це було справді дивовижно. Він ліз крізь тверде тіло, і в міру того як просувався вперед, світло яснішало. Страх спонукав вовченя повернутися, але натиск життя штовхав його далі. Несподівано він опинився перед входом у печеру. Стіна, усередині якої він, на його думку, перебував, раптом ніби відступила перед ним на величезну відстань. Світло зробилося до болю яскравим, засліплюючи його. Вовченяті запаморочилося в голові, щойно воно раптом побачило простір, який відкрився перед ним. Очі стали машинально пристосовуватися до нього, намагаючись уловити пропорції, що збільшилися. Спочатку стіна відсунулася за межі його поля зору. За мить він знову побачив її, але помітив, що вона сильно віддалилася. Зовнішній вигляд її теж зовсім змінився: тепер вона стала набагато різноманітнішою, ніж була колись, на ній з’явилися дерева, які облямовували річку, гори, що височіли над деревами, і небо, що височіло над горами.

Сильний страх охопив вовченя. Перед ним був жах невідомого. Він улігся на порозі печери й поглянув на навколишній світ. Він був дуже наляканий. Усе було незнайомим, а отже, і ворожим йому. Шерсть наїжачилася на його спині; губи ледве стиснулися, намагаючись видати загрозливе й люте гарчання. Усвідомлюючи свою безпорадність і жахливе становище, малий вовк кидав виклик усьому світу.

Нічого не сталося. Він і далі дивився, і від цікавості забув свій страх і перестав гарчати. Він почав розрізняти найближчі предмети – відкриту частину річки, що виблискувала на сонці, засохлу сосну біля обніжжя схилу, і самий схил, що підіймався просто до нього й кінчався двома футами нижче від порога печери, на якому він лежав.

Досі вовченя прожило все своє життя на гладкій поверхні. Малюк жодного разу не зазнавав болю від падіння й не знав, що це таке. Ось чому він сміливо зробив крок уперед. Задні ноги його залишилися на порозі, тоді як передні зробили рух, і він упав сторч головою. Він боляче забився носом об землю й заверещав. Потім вовченя покотилося вниз схилом і кілька разів перевернулося. Його охопив панічний жах. Щось невідоме й люте схопило його своїми пазурами, готуючись завдати йому страшного удару. Цього разу страх переміг силу зростання, і вовченя запищало, як перелякане цуценятко.

Невідоме несло його до якогось незнаного жаху, і він не переставав верещати й пищати. Це відчуття зовсім не було схоже на той страх перед незнаним, який він зазнав, лежачи в барлогу. Тепер невідоме підійшло до нього впритул, і страх перетворився в жах. Цього разу мовчання вже не могло врятувати його від лиха.

Одначе схил перегодом зробився більш положистим, а обніжжя його виявилося порослим травою. Тут вовченя покотилося повільніше. Зупинившись нарешті, воно видало останній жалібний крик і слідом за тим протяжливий плаксивий вереск. І відразу, начебто він уже тисячу разів у своєму житті займався туалетом, узялося злизувати сухий бруд, що пристав до шерсті. Після цього він сів і почав озиратися на всі боки, як це зробила би перша людина, що потрапила на Марс. Вовченя проломило стіну світу. Невідоме випустило його зі своїх пазурів, не заподіявши йому шкоди. Але перша людина на Марсі, напевно, менше б здивувалася, ніж він. Не маючи жодних попередніх знань, навіть не здогадуючись про існування чогось подібного, він опинився в стані дослідника зовсім нового для нього світу.

З тієї хвилини, коли невідоме випустило його зі своїх лап, малий забув про те, скільки жаху воно приховує в собі. Тепер він відчував тільки жваву цікавість до всього навколишнього. Він зацікавлено досліджував траву під собою, листя брусниці, що росла неподалік, а також висохлий стовбур сосни, що стояв на краю галявини, серед інших дерев. Білка, вибігши з-за стовбура, із усього розмаху налетіла на вовченя й до смерті перелякала його. Він приліг і загарчав. Проте білка злякалася не менше за вовченя. Вона скочила на дерево й сердито засичала на нього, відчувши себе там у безпеці.