Джек Лондон - Біле Ікло

Цей інцидент додав звіряті мужності, і хоча дятел, що зустрівся йому далі, змусив його здригнутися, воно все-таки впевнено продовжувало свій шлях. Ця впевненість так зміцніла в ньому, що, коли якийсь птах необережно підскочив до маляти, воно грайливо вдарило його лапою. У відповідь на це був гострий удар дзьобом по носі, що змусило вовченя присісти й заверещати. Ці звуки налякали птаха й примусили тікати.

А вовченя тим часом набиралося премудрості. Його нерозвинений маленький розум несвідомо аналізував. Існували, очевидно, живі й неживі предмети. За живими треба було спостерігати. Неживі предмети залишалися завжди на одному місці; натомість живі рухалися, і передбачити їхні вчинки було дуже важко. Найімовірніше, від них слід було завжди очікувати несподіваного, і йому, таким чином, треба було насамперед триматися напоготові. Він рухався дуже незграбно, раз у раз ударяючись у різні предмети, що траплялися на шляху. Гілка, що здавалася йому ще далекою, наступної миті била його по носі або зненацька хльоскала по спині. На поверхні, якою він ішов, зустрічалися нерівності. Іноді він спотикався й тицявся носом у землю, іноді зненацька сідав на задні лапи. Було ще каміння й голиші, що переверталися у нього під лапами, коли він наступав на них, і з цього він зробив висновок, що не всі неживі предмети перебувають в однаковому стані стійкої рівноваги, як його печера, і що невеликі предмети легше перевертаються й падають, аніж великі. Але кожна невдача збагачувала його досвід. Чим далі він ішов, тим краще й спритніше рухався. Він пристосовувався: навчався розмірювати рухи своїх м’язів, знайомився з межами своїх фізичних можливостей, намагався визначати відстань між окремими предметами та між предметами й самим собою.

Його супроводжувало щастя новачка. Народжене мисливцем за живим м’ясом (хоча воно й не знало цього), вовченя натрапило на це м’ясо біля самого входу до рідної печери під час першого свого виходу в світ. Зовсім випадково малий натрапив на майстерно заховане гніздо птармиганів. Він просто звалився в нього. Він ризикнув пройтися по стовбуру зваленої сосни. Підгнила кора провалилася, вовченя з розпачливим виском покотилося зі стовбура в густе листя куща й у самій його хащі опинилося на землі серед семи пташенят птармиганів.

Вони здійняли відчайдушний гамір і спочатку сильно налякали його. Але, помітивши, що пташки дуже маленькі, вовченя осміліло. Вони занепокоєно рухалися. Малий вовк поклав лапу на одну з них, і це викликало в нього задоволення. Він понюхав пташеня й узяв його в зуби. Пташеня затріпотіло й почало лоскотати йому ніс. Тієї ж хвилини він відчув голод. Щелепи його стислися. Почувся хрускіт тонких кісточок, і паща вовченяти наповнилася теплою кров’ю. Птармиган здався йому смачним; це було м’ясо, те саме, яке давала йому мати, але тільки смачніше, оскільки воно було живе. І він з’їв птармигана й не переставав їсти доти, доки не з’їв увесь виводок. Потім він облизався точнісінько, як це робила його мати, і поповз геть із хащів.

Раптом на нього налетів крилатий вихор. Шум і злісні удари крил засліпили та приголомшили його. Він сховав морду між лапами й заверещав. Удари посилилися. Мати птармиганів нестямилася від люті. Нарешті вовченя теж розлютилося. Воно підхопилося, загарчало і забило лапами будь-куди: вчепилося малюсінькими зубами в крило птаха й узялося щосили тріпати його. Птармиган боровся з ним, завдаючи йому удар за ударом вільним крилом. Це була перша сутичка вовченяти. У запалі битви він забув про все і втратив страх перед невідомим. Він боровся з істотою, що заподіювала йому біль. До того ж істота ця була – м’ясо. Жага вбивства спалахнула в ньому. Щойно він знищив кілька маленьких істот. Тепер йому кортіло чогось більшого. Він був занадто захоплений і щасливий, щоб цілком оцінити привабливість цієї хвилини. Він увесь тремтів від невідомого захвату, найбільшого з усіх, які він коли-небудь відчував.

Вовченя не випускало крила, гарчачи крізь міцно стиснуті зуби. Птах виволік його з куща. Коли вовченя обернулося, намагаючись знову втягнути його під захист листя, птах учинив опір і поволік його на відкрите місце. Він видавав відчайдушні крики, не перестаючи бити його вільним крилом, так що пір’я літало навколо, наче сніговий вихор. Збудження вовченяти досягло найвищої напруги. У ньому заговорив інстинкт боротьби, властивий його породі. Це було життя, хоча він і не усвідомлював його. Він справджував своє призначення на цьому світі: убивати й битися, щоб добувати м’ясо. Він виправдовував своє існування, але ж у цьому й полягає сенс життя, тому що життя тільки тоді досягає найвищої напруги, коли повною мірою справджує своє призначення.