Джек Лондон - Біле Ікло

Проте бували моменти, коли навіть полярний птах не міг розхвилювати його. Це траплялося тоді, коли йому самому загрожувала небезпека стати жертвою іншого хижака. Він ніколи не забував про шуліку, і його тінь, що рухалася, неухильно змушувала вовченя ховатися в кущі. Він перестав спотикатися та перевалюватися й навчився ходити, як мати, легкою та скрадливою ходою, невимушеною на позір і прудкою, але оманливою, тому що швидкість ця була майже непомітною для ока.

З м’ясом йому щастило тільки спочатку. Сім пташенят птармиганів і дитинча ласки – це була поки що вся його здобич. А бажання вбивати зростало в ньому з кожним днем, і він жадібно поглядав на білку, що своєю голосною тріскотнею попереджала звірів про його наближення. Одначе подібно до того як птахи літали у повітрі, білки лазили по деревах, і вовченя могло непомітно підкрадатися до них тільки в ті хвилини, коли вони стрибали по землі.

Вовченя виказувало глибоку повагу до своєї матері. Вона вміла добувати м’ясо й ніколи не забувала принести і йому частку. Крім того, вона нічого не боялася. Йому не спадало на думку, що ця сміливість була результатом досвіду й знання; на нього вона справляла враження безмежної сили. Мати його була уособленням цієї сили. Підростаючи, він почав випробовувати цю силу на собі в ударах материнської лапи, а також у дотику її гострих зубів, що змінили колишній поштовх носом. За це він також поважав матір. Вона жадала від нього покори, і що дорослішим він ставав, то суворішою робилася мати.

Знову настав голод, і вовченя цього разу вже свідомо витримало страждання. Вовчиця схудла, бігаючи в пошуках м’яса. Тепер вона рідко залишалася на ніч у печері та проводила весь час у полюванні за дичиною, але марно. Голод цей тривав недовго, проте був особливо лютим. Вовченя вже не знаходило молока в грудях матері й не одержувало ні кавалка м’яса.

Колись малий вовк полював жартома, заради забави; тепер він узявся до справи серйозно, але всі спроби його ні до чого не приводили. Ці невдачі прискорили його розвиток. Він став ретельно вивчати звички білки, докладаючи всіх зусиль, щоб непомітно підкрастися до неї. Він стежив за лісовими мишами, намагаючись виривати їх із нір, і довідався чимало про полярних птахів і дятлів. Настав нарешті день, коли тінь шуліки не змусила його шукати порятунку в кущах. Він зміцнів, став розумнішим і набув віри в себе. Крім того, він був страшенно голодним. Сівши навмисно на відкритому місці, він намагався заманити шуліку додолу. Він знав, що там нагорі, у далекій синяві, ширяє м’ясо, те м’ясо, якого так наполегливо потребував його шлунок. Але шуліка не бажав спускатись і вступати в бій, тож вовченя знову поповзло в хащі, голосним скавучанням висловлюючи своє розчарування й голод.

Нарешті голод скінчився. Вовчиця принесла додому м’ясо, дивне м’ясо, якого вона ніколи ще не приносила йому. Це було кошеня рисі, мабуть, ровесник вовченяти, але не таке велике. І вся здобич призначалася малому вовкові. Його мати вже вгамувала голод в іншому місці, угамувала його іншими кошенятами з рисячого виводка. Він не розумів, який це був відчайдушний учинок з її боку. Він знав тільки, що кошеня з оксамитовою шкурою – м’ясо, і жадібно знищував його, а з кожним шматком усе єство його сповнювалося щастям.

Повний шлунок налаштовує на бездіяльність; вовченя вляглося в печері й заснуло, пригорнувшись до матері. Він прокинувся від її гарчання. Ніколи в житті не чув він такого гарчання. Так, можливо, що й рись за все своє життя, ніколи не видавала настільки лютого ревіння. Але підстави для гніву вона мала досить вагомі, і ніхто краще за вовчицю не знав цього. Не можна безкарно знищити виводок рисі. При яскравому сонячному світлі вовченя побачило рись, що лежала біля входу в печеру. Шерсть наїжачилася на її спині. Перед ним був жах, і йому не треба було звертатися до свого інстинкту, щоб зрозуміти це. І якщо зорове враження могло здатися не досить переконливим, то крик люті, що видала неочікувана гостя, крик, який почався гарчанням і перейшов у хрипкий виск, не міг залишити місця сумнівам.

Вовченя відчуло приплив життєвої енергії й, ставши поруч із матір’ю, хоробро загарчало. Але мати зневажливо відштовхнула його назад. Низький вхід заважав рисі зробити стрибок і, коли вона вповзла в лігво, вовчиця кинулася на неї та притиснула до землі. Вовченя не могло простежити за боротьбою. До нього долітали тільки вереск, гарчання і злісне шипіння. Обидва звіра несамовито шматували одне одного: рись застосовувала гострі пазури й зуби, тим часом як вовчиця працювала самими зубами.