Джек Лондон - Біле Ікло

Життя давало чимало втіхи і приємних відчуттів: повний шлунок, безжурний сон на осонні вдосталь винагороджували його за весь клопіт і працю, а праця й сама по собі була радістю. Праця становила вияв життя, а життя – щастя, коли воно оприявнює себе. І вовченяті не спадало на думку скаржитися на вороже середовище, що його оточувало. Він був сповнений життєвої енергії, щасливий і гордий собою.

Зовсім зненацька наткнулося на них вовченя. Це відбулося з його власної провини. Воно було необережним, залишило своє лігво і побігло до річки напитися. Можливо, воно нічого не помітило, тому що було спросоння. (Цілу ніч воно полювало на м’ясо і щойно прокинулося.) Швидше за все його безтурботність пояснювалася тим, що воно вже не раз ходило до річки, і ніколи ще з ним нічого не траплялося.

Малий пройшов повз висохлу сосну, перетнув галявину й покрокував між деревами. Тієї ж хвилини він побачив і відчув щось. Перед ним мовчки сиділи навпочіпки п’ять істот, яких він іще ніколи не бачив. Це було його знайомство з людьми. Але побачивши його, ті п’ятеро не схопилися на ноги, не вискалили зуби й не загарчали. Вони й далі сиділи, начебто нічого не відбулося, нерухомо й лиховісно.

Вовченя також не рухалося. Інстинкт неодмінно змусив би його дременути, якби в ньому зненацька не прокинувся вперше інший, протилежний інстинкт. Почуття глибокого благоговіння опанувало його. Раптове усвідомлення власної безпорадності й мізерності скувало його рухи. Перед ним були сила та влада.

Вовченя ніколи досі не бачило людини, але інстинктивно відчуло до неї повагу. Воно невиразно усвідомлювало, що це та істота, котра завоювала собі перше місце у світі тварин. Малюк дивився на людину не тільки власними очима, а й очима своїх предків, що не раз темними зимовими вечорами пильно спостерігали за табірними багаттями людей і стежили на достатній відстані з-під кущів за цією дивною двоногою твариною, яка панує над усіма іншими істотами. Вовченя відчувало в душі успадкований страх і повагу – результат вікової боротьби й досвіду багатьох поколінь вовків. Вплив цієї спадковості особливо позначився на вовченяті внаслідок його молодості. Якби він був дорослим вовком, то, безсумнівно, утік би. Проте натомість він ліг, майже занімівши від жаху, по суті виказавши вже в цей момент ту покору, що виявляла його порода відтоді, як перший вовк підійшов до людини й сів грітися біля її багаття.

Один з індіанців устав, підійшов ближче й нахилився над малим. Вовченя зіщулилося та притиснулося до землі. Невідоме, втілене в реальний образ, схилилося над ним, готуючись схопити його.

Шерсть мимоволі скуйовдилася на спині вовченяти: губи зморщилися, вищиривши маленькі ікла. Рука, піднята над ним наче доля, залишилася висіти в повітрі, і людина, сміючись, сказала:

– Подивіться, які в нього білі ікла!

Інші індіанці голосно розреготалися й почали вмовляти товариша взяти вовченя. У той час як рука все нижче опускалася над звіреням, у ньому точилася боротьба двох інстинктів. Малий вовк відчував одночасно два потужні бажання: вступити в бій та підкоритися. Результатом виявився компроміс: він пішов за обома потягами. Він покірливо дочекався, поки рука торкнулася його, а потім гострими зубами вп’явся в руку індіанця. Наступної хвилини він дістав сильний удар кулаком у голову, що звалив його набік. Отут запал борця покинув його. Молодість і інстинкт покори взяли гору. Він сів на задні лапи й завив. Але людина, яку він укусив, була сердита. Вона вдарила його вдруге кулаком по голові, після чого вовченя завило ще голосніше.

Четверо індіанців знову засміялися, і навіть той, якого вовченя вкусило, теж розреготався. Вони зі сміхом оточили малого, тим часом як він вив зі страху й болю. Раптом він почув дещо. Індіанці теж почули; але вовченя знало, що це, й, видавши останній вереск, у якому було більше радості, ніж горя, замовкло і стало чекати на появу своєї матері – лютої і непереможної матері, котра боролася, вбивала й не боялася нічого на світі. Вовчиця гарчала біжучи; вона почула верещання вовченяти й поспішала йому на підмогу.

Вона підскочила до людей. Тривога та злість, що хвилювали її войовниче материнське серце, аж ніяк не прикрашали вовчицю. Але на вовченя лютий вигляд матері справив найутішніше враження. Малий тихенько зойкнув і кинувся їй назустріч, тим часом як люди поспіхом відступили на кілька кроків. Вовчиця стояла над своїм дитинчам і дивилася на людей; шерсть на ній наїжачилася, люте гарчання вилітало з її горла. Морда її спотворилася від злості, а ніс зморщився до самих очей від грізного ревіння.