Джек Лондон - Біле Ікло

Але незабаром страх його перед вігвамами минув. Він бачив, як жінки й діти заходили в них без будь-якої шкоди для себе і як намагалися пробратися всередину собаки, котрих щораз виганяли звідти голосною лайкою й камінням. Через деякий час він відійшов від Кичі й обережно підповз до найближчого вігвама. Його штовхала цікавість, що завжди супроводжує розвиток, нагальна потреба знати, пережити й проробити все те, що може збагатити запас життєвого досвіду. Останні кілька дюймів, що відокремлювали його від стіни, вовк проповз повільно й з особливою обачністю. Події дня підготували його до того, що від невідомого варто очікувати непередбачених сюрпризів. Нарешті він несміливо доторкнувся носом до стіни. Нічого. Біле Ікло понюхав дивну тканину, просякнуту людським запахом, потім схопив її зубами й злегка потягнув. Знову нічого, тільки підлоги, що прилягали до вігвама, заколивалися. Він потягнув дужче, рух підсилився. Вовченя захопилося. Воно потягло ще сильніше, поки вігвам не почав рухатися. Голосний крик індіанки змусив його швидко відскочити назад до Кичі, але завдяки цьому досвіду громіздкі силуети вігвамів уже більше не лякали його.

Через хвилину Біле Ікло знову покинув свою матір. Її ціпок був прив’язаний до кілочка, вбитого в землю, і вона не могла йти за ним. Підліток-цуценя, трохи старше й більше за вовченя, повільно попрямувало до нього, відверто виявляючи неприязні наміри. Кликали його, як довідався потім Біле Ікло, Лип-Липом. Він уже мав деякий досвід у бійках і вважався чималим забіякою.

Лип-Лип був однієї породи з Білим Іклом, так до того ж і щеня, і Біле Ікло приготувався зустріти його приязно. Але коли він побачив, що незнайомець якось увесь підібрався й вищирився, Біле Ікло насторожився й теж вискалився. Так тривало кілька хвилин, і Білому Іклу вже почала подобатися ця гра. Аж раптом Лип-Лип із разючою швидкістю кинувся вперед, боляче вкусив вовченя й так само хутко відскочив назад. Укус припав Білому Іклу саме в те плече, що ушкодила йому рись; рана ще боліла в глибині біля самої кістки. Біле Ікло завив від несподіванки й болю, але наступної миті він кинувся на Лип-Липа й злобливо схопив його зубами.

Лип-Лип усе своє життя провів у таборі й не раз бився із цуценятами. Тричі, чотири рази, нарешті шість разів устромилися його гострі зуби в нового прибульця, поки Біле Ікло, скавучачи від болю, ганебно не втік до матері. Це була їхня перша сутичка, після якої розпочалася нескінченна кількість інших, тому що Біле Ікло й Лип-Лип народилися ворогами і ворожнеча спалахнула між ними з першого погляду.

Кича ніжно облизала Білого Ікла, намагаючись утримати його біля себе. Але цікавість не давала йому спокою, і за кілька хвилин він розпочав нову подорож. Цього разу він наткнувся на одного з людей – Сірого Бобра, що сидів навпочіпки і робив щось із палками й розкладеним на землі сухим мохом. Біле Ікло підійшов і став спостерігати. Сірий Бобер видав якісь звуки ротом, у яких Біле Ікло не помітив нічого ворожого й підійшов іще ближче.

Жінки й діти приносили все нові палки й гілки Сірому Боброві. Очевидно, справа була важлива. Біле Ікло наближався, аж поки, забувши про страх і спонуканий цікавістю, торкнувся коліна Сірого Бобра. Раптом він помітив, що з-під пальців Сірого Бобра від палок і гілок підіймається щось дивне, на взір туману. Потім між палками з’явилося щось живе, тріпотливе і кучеряве, кольором схоже на сонце. Біле Ікло ніколи не бачив вогню. Він приваблював його, як колись, у дні його дитинства, вабило світло, що проникало в печеру крізь вхідний отвір. Він проповз кілька кроків, які відокремлювали його від вогню, і почув за собою сміх Сірого Бобра, але зрозумів, що сміх цей не ворожий. Потім він торкнувся носом полум’я й висунув свого маленького язика.

На мить малий закляк. Невідоме, що ховалося між гілками й мохом, боляче схопило його за ніс. Він відскочив і дико завив. Почувши його голос, Кича загарчала, смикаючи за кінець ціпка; вона була розлючена через те, що не могла допомогти вовченяті. Але Сірий Бобер голосно розреготався, ударив себе по стегнах і став розповідати іншим про те, що відбулося. Вибухнув загальний сміх. А Біле Ікло, присівши на задні лапи, жалібно скавучав, і вся його маленька самотня фігурка здавалася надзвичайно жалюгідною й безпорадною серед цих рослих людей-тварин.