Джек Лондон: Біле Ікло (Збірник)

Вони спускалися до річки. Той, що йшов попереду, послизнувся і мало не впав посеред каміння. Від утоми і знесилення на їхніх обличчях закарбувалася приречена покірність — наслідок тривалих поневірянь. Важкі тюки на попругах відтягували їм плечі. Аби ноша була легшою, передній надів попругу на лоба. В руках у кожного була рушниця, тож обидва йшли, згорбившись, низько похнюпивши голови і не підводячи очей.

— Якби ми мали бодай два патрони з тих, що у схованці, — мовив один.

В його млявому голосі звучала байдужість. Його супутник нічого на те не відповів і мовчки ступив у молочний потік, що клекотів поміж камінням.

Услід за першим у річку ввійшов другий. Вони не знімали взуття. Крижана вода ножем різала ноги, пальці закоцюбли од холоду. Подекуди вода сягала до колін, і обидва насилу втримували рівновагу.

Другий заточився на слизькому камені й мало не впав, але втримався на ногах, голосно зойкнувши з болю. Напевне, в нього запаморочилася голова: він похитнувся й замахав вільною рукою, ніби хапаючись за повітря. Відновивши рівновагу, він ступнув уперед, але знову похитнувся й трохи не впав. Тоді він зупинився і подивився в бік супутника: той ішов, не озираючись.

З хвилину він стояв нерухомо, про щось міркуючи, потім крикнув:

— Білле, здається, я вивихнув ногу!

Білл уперто шкутильгав далі по молочній піняві й не озирався. Другий із млявим виразом на обличчі дивився йому вслід, одначе на лиці його читалася туга, немов у пораненого оленя.

Білл тим часом вийшов на протилежний берег і шкандибав далі. Той, що стояв посередині річки, не зводив з нього погляду. Губи в нього тремтіли від хвилювання, аж заворушилися жорсткі брунатні вуса над ними. Він облизнув пересохлі од хвилювання губи кінчиком язика.

— Білле! — крикнув він.

Це було розпачливе благання дужої людини, яка потрапила в халепу, але Білл не обернув голови. Його товариш довго стежив, як він незграбною ходою, накульгуючи й спотикаючись, піднімається пологим схилом до хвилястої лінії обрію, утвореної гребенем невисокого пагорба. Стежив, аж поки Білл не зник, переваливши за гребінь. Тоді він відвернувся й повільно окинув поглядом ту ділянку світу, в якій він залишився сам.

Крізь густу імлу, яка щільною запоною оповила усе довкола, над обрієм проглядало сонце. Спираючись на здорову ногу всією вагою тіла, він дістав годинника. Була четверта година. Він не міг визначити точної дати, адже втратив лік дням. Та оскільки він знав, що стояв кінець липня — початок серпня, то був певен: сонце має перебувати на північному заході. Він подивився на південь, міркуючи, що десь там, за непривітними пагорбами, простягається Велике Ведмеже озеро, а ще, в тому ж напрямку канадською рівниною пролягає важкий шлях до Полярного кола. Річка, посеред якої він стояв, була притокою ріки Коппермайн, а Коппермайн прямує на північ і впадає в затоку Коронації та в Північний Льодовитий океан. Він ніколи там не бував, але одного разу бачив ці місця на мапі Компанії Гудзонової затоки.

Він знову пильно оглянув світ довкола, світ, у якому тепер залишився сам. Сумне видовище: низькі пагорби замикали обрій одноманітною хвилястою лінією, жодного дерева, жодного кущика чи травинки — лише безкрая моторошна пустеля довкруж. В його очах читався страх.

«Білле! — прошепотів він. — Білле!»

Він зібгався посеред каламутного струмка, ніби неозора пустеля пригнічувала його своєю незламною силою, гнітила незворушним спокоєм. Він затремтів, ніби в пропасниці, і його рушниця шубовснула у воду. Це привело його до тями. Він поборов свій страх, зібрав усі сили в кулак і, опустивши у воду руку, намацав рушницю. Посунувши тюк ближче до лівого плеча, щоб вага менше давила на хвору ногу, він помалу і сторожко попрямував до берега, долаючи гострий біль.

Він ішов не спиняючись. Попри біль, з відчайдушною рішучістю, він чимдуж квапливо дряпався на вершину пагорба, за гребенем якого зник Білл. На фоні Білла, який щойно прошкутильгав цей шлях, він виглядав ще смішніше і незграбніше. Але із вершини він побачив, що в неглибокій долині нікого немає! І його знов охопив невимовний жах. Знову поборовши його, він пересунув тюк ще далі до лівого плеча і почав спускатися в діл.