Джек Лондон: Біле Ікло (Збірник)

Пізнього вечора він надибав кістки на місці розправи вовків над жертвою. Годину тому це було живе оленя, що жваво бігало і мукало. Він оглянув кістки, дочиста обгризені, блискучі й рожеві — в їхніх клітинах ще не згасло життя. Можливо, до кінця дня й від нього залишиться не більше? Що таке життя? Життя — марне і швидкоплинне. Тільки життя змушує страждати. Померти не боляче. Померти — це наче заснути. Смерть означає кінець, спокій. То чому ж тоді йому не хочеться помирати?

Але він недовго міркував про це. Незабаром він уже сидів навпочіпки, тримаючи кістку в зубах і висмоктував з неї рештки життя, які ще забарвлювали її в рожевий колір. Солодкий смак м’яса, ледве відчутний, невловний, як спогад, доводив його до нестями. Він стис зуби міцніше й почав гризти. Іноді ламалася кістка, іноді його зуби. Потім він почав трощити кістки каменем, розмелюючи їх на кашу, і жадібно ковтати. Він так поспішав, що часто влучав собі по пальцях. Попри поспіх, він знаходив час дивуватися, чому він не відчуває болю від ударів.

Настали страшні дні сніговиць і дощів. Він уже не тямив, коли зупинявся на ніч і коли знову вирушав у дорогу. Ішов, не розбираючи часу, і вночі, й удень, відпочивав там, де падав, і плентався уперед, коли згасле в ньому життя спалахувало й жевріло яскравіше. Він більше не боровся, як борються люди. Це саме життя в ньому не хотіло гинути й гнало його вперед. Він більше не страждав. Нерви його притупилися, немов заклякли, мозок творив дивні видива, райдужні сни.

Він без угаву ссав і жував розтрощені кістки, які зібрав до останньої крихти і взяв із собою. Він більше не піднімався на пагорби, не перетинав вододілів, а брів пологим берегом великої річки, що линула широкою долиною. Та він не бачив ні цього берега, ні долини. Його душа й тіло йшли поруч, проте нарізно — такою тонкою стала нитка, що зв’язує їх.

Він опритомнів уранці, лежачи на плескатому камені. Яскраво світило й пригрівало сонце. Здаля до його слуху долинуло мукання оленят карибу. Він невиразно пам’ятав дощ, вітер і сніг, але він не знав, скільки часу його переслідувала негода — два дні… два тижні… Якусь часину він лежав нерухомо, і щедре сонце струменіло на нього своїми променями, насичуючи теплом його жалюгідне тіло. «Гарний день», — подумав він. Можливо, йому вдасться визначити напрямок за сонцем. Зробивши болісне зусилля, він повернувся на бік. Там, унизу, неквапливо текла широка ріка. Вона була йому незнайома, і це його здивувало. Він повільно стежив за її плином, дивився, як вона звивається серед голих, похмурих пагорбів, ще похмуріших і нижчих, ніж ті, які він бачив досі. Він повільно простежив за течією незнайомої ріки майже до самого обрію й помітив, що вона впадає у світле блискуче море. Та це його не схвилювало. Він лише подумав: «Дуже дивно, це або міраж, або марення, плід хворобливої уяви». Його думка утвердилася, коли він помітив ще й корабель, який стояв на якорі посеред сяйливого моря. Він заплющив на мить очі й знову розплющив. Дивно, та видиво не зникає! А втім, нічого дивного. Він знав, що в серці цієї безплідної землі немає ні моря, ні кораблів, так само як немає патронів у його незарядженій рушниці.

Він почув за своєю спиною якесь сопіння — чи то подих, чи то кашель. Дуже повільно, переборюючи неймовірну слабкість і заціпеніння, він повернувся на інший бік. Поблизу він нічого не побачив і почав чекати. Знову почулися сопіння й кашель, і між двома шпичастими каменями, за двадцять кроків од себе він побачив сіру вовчу голову. Вуха не стирчали догори, як це йому доводилося бачити в інших вовків, очі помутніли й налилися кров’ю, голова безсило похнюпилася. Напевне, вовк був хворий: він увесь час чхав і кашляв.

«Принаймні це мені не ввижається», — подумав він і знову повернувся на інший бік, аби побачити реальний світ, не оповитий маревним серпанком. Але море так само блищало віддалік, і так само чітко було видно корабель. Можливо, це таки правда? Він заплющив очі й почав думати — і зрештою допетрав. Він ішов на північний схід, віддаляючись від ріки Діз, і потрапив у долину ріки Коппермайн. Ця широка, повільна ріка й була Коппермайн. Це море, що блищить, — Північний Льодовитий океан. Цей корабель — китобійне судно, що запливло далеко на схід від гирла річки Маккензі, воно стоїть на якорі в затоці Коронації. Він пригадав мапу Компанії Гудзонової затоки, яку йому колись доводилось розглядати, і все стало чітким і зрозумілим.

Він сів і почав обмірковувати найневідкладніші справи. Обмотки з ковдри зовсім зносилися, ноги в нього були намуляні до живого м’яса. Ковдри вже не було. Рушницю й ножа він згубив. Шапка теж пропала, але сірники в капшуку за пазухою, загорнені в пергамент, лишилися цілі й не відсиріли. Він подивився на годинника — той ішов і показував одинадцяту годину. Мабуть, він не забував його заводити.