Джек Лондон: Біле Ікло (Збірник)

Він доплентався до пагорка і роззирнувся довкруж. Ні деревця, ні кущика — лише море моху та подекуди сіріють брили, озерця та струмки. І небо було сіре. На сонячне світло не було й натяку. Він не міг визначити північний напрям, і навіть забув, звідкіля вчора ввечері прийшов. Але зі шляху він не збився. Це він знав. Невдовзі він прийде в Край Маленьких Патиків. Він знав: він неподалік, ліворуч, можливо, навіть за наступним пологим пагорком.

Він повернувся, аби скласти тюк. Перевірив наявність трьох згортків із сірниками, перераховувати не став. Однак він зупинився, замислено дивлячись на плескату, вщерть натоптану торбинку з оленячої шкіри. Торбинка була невеличка і могла поміститися у долонях, але важила п’ятнадцять фунтів — стільки ж, скільки решта багажу, — і це його тривожило. Нарешті, він відклав торбинку і почав збирати тюк. Та раптом він кинув на неї погляд, швидко схопив її й із зухвалим блиском в очах роззирнувся, наче цей пустельний край збирався відібрати в нього золото. І коли він зіп’явся на ноги й поплентав далі, торбинка лежала у тюку в нього за спиною.

Він звернув ліворуч і пішов, вряди-годи зупиняючись та зриваючи болотні ягоди. Нога в нього заклякла, кульгати він почав дужче, та порівняно із болем у шлунку цей біль не відчувався. Голод мордував його нестерпно. Біль дедалі затятіше гриз його, і він уже не розумів, куди слід іти, аби прийти в Край Маленьких Патиків. Ягоди не гамували дошкульного болю, лише подразнювали язик і піднебіння.

Коли він дійшов до невеликої балки, з-поміж каміння і купин просто на нього із гучним лясканням крил та криками знялися білі куріпки. Він пожбурив у них каменем, але схибив. Перегодя він поклав тюк на землю і почав підкрадатися до них поповзки, як кішка підкрадається до горобців.

Штани подерлися об гострі камені, від колін тягся кривавий слід, але він не відчував болю — його заглушив голод. Він повз водянистою моховою губкою; його одяг намок, тіло змерзло, але його так мордував голод, що йому було байдуже до всього. А білі куріпки пурхали над ним і нарешті це «кр, кр» здалось йому глузуванням; він вилаяв куріпок і почав гучно перекривляти їхній лемент.

Якось він мало не наткнувся на сплячу куріпку. Він не бачив її, поки вона не спурхнула йому просто в обличчя зі свого прихистку серед каміння. Та хоч як швидко спурхнула куріпка, він-таки встиг схопити її — і в руці в нього залишилося три хвостових пера. Спостерігаючи за польотом куріпки, він відчував до неї таку ненависть, ніби вона була для нього запеклим ворогом. Потім він повернувся до свого тюка і завдав його на спину.

Надвечір він дістався болота, де дичини було значно більше. Повз нього, ніби знущаючись, поважно пройшло стадо оленів, голів з двадцять, та так близько, що їх можна було підстрелити з рушниці. Ним оволоділо дике бажання бігти за ними, він був певен, що наздожене стадо. Назустріч йому трапилася чорна лисиця із куріпкою в зубах. Він заволав. Лемент був страшний, але лисиця, злякано відскочивши, таки не впустила здобичі.

Увечері він дійшов до струмка — той подекуди поріс очеретом, і від вапна вода в ньому була як молоко. Міцно вхопившись за очеретину, він висмикнув цибулину завгрубшки із цвях. Пожива виявилася м’якою й смаковито хрумала на зубах. Але волокна були жорсткі. Як і ягоди, вони були водянисті й не поживні. Він скинув свою поклажу та рачки поповз до очерету, де хрумтів і чвакав, ніби жуйна тварина.

Він був виснажений до краю, а тому його весь час хилило до сну, та бажання дійти до Краю Маленьких Патиків і страшенний голод не давали йому спокою. Він шукав жаб у озерах, копав руками землю, сподіваючись відшукати хробаків, хоча знав, що так далеко на Півночі не буває ні хробаків, ні жаб.

Він заглядав у кожну калюжу й нарешті з настанням сутінків побачив у такій калюжі одну-єдину рибину завбільшки з пічкура. Він опустив у воду праву руку аж по плече, та риба вислизнула від нього. Тоді він почав ловити її обома руками й підняв усю каламуть із дна. Від хвилювання він спіткнувся, упав у воду й намок до пояса. Він так скаламутив воду, що рибку не можна було роздивитися, і йому довелося чекати, поки каламуть осяде на дно.

Він знову заходився ловити рибину і ловив її, аж поки вода знову не скаламутилася. Більше чекати він не міг. Відв’язавши олов’яне відро, він почав вичерпувати воду. Спочатку він завзято вичерпував її, геть обіллявся і вихлюпував воду так близько від калюжі, що вона стікала назад. Потім став черпати обережніше, намагаючись бути спокійним, хоча серце в нього шалено калатало й руки тремтіли. Через півгодини в калюжі майже не залишилося води. Із дна вже нічого не можна було зачерпнути. Але риба зникла. Він побачив непомітну шпарину серед каменів, крізь яку рибка прослизнула в сусідню калюжу, таку велику, що її годі вичерпати й за добу. Якби він помітив цю щілину раніше, то одразу заклав би її каменем, тоді рибина точно не вислизнула б.