Джек Лондон - Біле Ікло

Одноокий набрав повний рот обагреного кров’ю снігу й почав жувати й ковтати його. Це дратувало його слинні залози, і голод його ще дужчав, але він був занадто старий, щоб забути про небезпеку. Він терпляче чекав, лежачи на снігу, поки дикобраз клацав зубами, гарчав, стогнав і зрідка болісно скиглив. Незабаром Одноокий помітив, що голки почали опускатися, і тремтіння пробігло по всьому тілу пораненого звіра. Раптом тремтіння припинилося, тіло витягнулося й залишилося нерухомим.

Нервовим, несміливим рухом лапи Одноокий розгорнув дикобраза на всю його довжину й перекинув на спину. Нічого не сталося. Він, безсумнівно, був мертвий.

Хвилину Одноокий уважно дивився на дикобраза, потім обережно схопив зубами й пішов униз річкою, трохи несучи його, трохи волочачи по землі, відвернувши голову, щоб не торкатися колючої шкіри звіра. Раптом він згадав щось, кинув свою здобич і повернувся до того місця, де залишив птармигана. Він ні хвилини не вагався. Він знав, що йому треба робити, і тому швидко з’їв птаха. Потім він повернувся й підняв дикобраза.

Коли він приволік свою здобич у лігвище, вовчиця оглянула її, повернула до нього морду й м’яко лизнула його в шию. Але наступної хвилини вона знову відігнала його гарчанням від щенят, хоча цього разу в її гарчанні було більше вибачення, ніж злості. Інстинктивний страх вовчиці перед батьком її потомства зник. Він поводився, як належить батькові, і не виявляв блюзнірського бажання знищити маленьких істот, яких вона привела на світ.

Він помітно відрізнявся від своїх братів і сестер; у той час коли на їхній шерсті був помітний рудий відтінок, успадкований від матері-вовчиці, він єдиний був цілком схожий на батька. Він був єдиним сірим щеням із усього приплоду. Словом, він народився чистокровним вовком, як дві краплини води схожим на старого Одноока, з тією тільки різницею, що в нього було два ока, а в батька – одне.

Очі сірого вовченяти тільки нещодавно розплющилися, але він уже прекрасно розрізняв предмети, а поки вони були ще заплющені, йому допомагали дотик, нюх і смак. Він прекрасно знав своїх двох братів і сестер і вже починав незграбно гратися з ними й навіть намагався битися, до того ж із його маленького горлечка виривалися дивні хрипкі звуки – провісники гарчання. Ще задовго до того, як у нього відкрилися очі, він навчився дотиком, смаком і нюхом упізнавати свою матір – це джерело тепла, рідкої їжі й ніжності. Вона мала м’який пестливий язик, що заспокоював його, коли мати проводила ним по його маленькому м’якому тілу, і вовченя, зачувши його дотик, сильніше притискалося до матері й солодко засинало.

Майже весь перший місяць свого життя він провів у сні; але тепер він уже добре бачив і, будучи бадьорим чимраз триваліший час, прекрасно вивчив маленький світ, що його оточував. Його світ був похмурий, але він не усвідомлював цього, тому що ніколи не бачив нічого іншого. У його світі завжди панувала напівтемрява, але очі вовченяти ще не знали, що таке яскраве світло. Його світ був дуже малий: межею йому служили стіни лігвища; але, не маючи уявлення про простір зовнішнього світу, він не відчував незручності від вузьких меж свого існування.

Однак він незабаром виявив, що одна зі стін його світу відрізняється від інших. Це був вхід у барліг, звідки проникало світло. Своє відкриття він зробив задовго до того, як почав свідомо мислити. Стіна ця почала привертати увагу вовченяти ще раніше, ніж очі його розплющилися. Світло від неї вдаряло по склеплених повіках, било по зорових нервах маленькими іскристими стрілками, теплими й дивовижно приємними. Усе його тіло й кожна частинка цього тіла тягнулися до світла й штовхали звірятко до нього, достоту так само, як складний хімічний процес змушує рослину нестримно пнутися до сонця. На самому початку свого життя, ще до пробудження свідомості, малий підповзав до отвору лігвища; у цьому брати й сестри наслідували його. Жодного разу за цей час ніхто з них не намагався повзти в напрямку до темних кутів задніх стін. Світло вабило їх, неначе вони були рослини; життєвий процес, що керував ними, вимагав світла як необхідної умови існування, і їхні маленькі дитячі тіла сліпо й нестримно тягнулися до нього, мов паростки виноградної лози. Пізніше, коли в кожному з них почала проявлятися індивідуальність і у зв’язку із цим стали визначатися самостійні нахили й бажання, це прагнення світла ще більше зміцнилося. Дітлахи постійно повзли й тягнулися до нього, і вовчиці коштувало чималих зусиль відганяти їх назад.