Джек Лондон - Біле Ікло

Він підповз до вовчиці, намагаючись переконати її піти разом із ним. Але вона загарчала на нього, і він вийшов сам назустріч яскравому сонцю. Сніг зробився пухким і утрудняв рух. Він попрямував до замерзлого річища, де сніг, захищений тінню дерев, зберігав ще деяку твердість. Але, проблукавши близько восьми годин, вовк повернувся надвечір у печеру ще голоднішим, аніж пішов звідти. Він бачив дичину, але не зумів упіймати її. Він провалився в підталий сніг і, поки борсався в ньому, заєць легко вислизнув від ворога.

Дійшовши до печери, вовк раптом зупинився, охоплений незрозумілими підозрами. До нього доносились якісь дивні слабкі звуки. Це не був голос вовчиці, а тим часом він видався йому начебто знайомим. Він обережно поповз у печеру, але був зустрінутий грізним гарчанням подруги. Це не збентежило його, хоча й змусило зупинитися на достатній відстані; він і далі зацікавлено прислухався до писку, що не припинявся, і до кволого скиглення.

Вовчиця злобливо прогнала його, і він знову влігся й заснув біля входу. Ранком, коли тьмяне світло осяяло печеру, старий вовк почав шукати джерело цих невиразно знайомих йому звуків. У гарчанні вовчиці з’явились якісь нові ноти. У них відчувалися ревнощі, і старий вовк тримався на достатній відстані. Проте він устиг помітити між ногами вовчиці уздовж її тіла п’ять дивних живих клубків, кволих, безпорадних і сліпих, що видавали якісь жалісні звуки. Він страшенно здивувався. Такі події траплялися й раніше в його тривалому й щасливому житті, навіть не раз, проте щоразу викликали в нього надзвичайний подив.

Його подруга подивилася на нього з тривогою. Час від часу вона бурчала, а коли їй здавалося, що він підходить занадто близько, бурчання це переходило в ревіння. На її пам’яті не було, щоправда, подібного прецеденту, але її інстинкт, що втілював у собі весь досвід матерів-вовчиць, підказав їй, що існують батьки, які поїдають власних безпомічних новонароджених дитинчат. Це викликало в ній такий страх, що вона не дозволяла Однооку підійти й бодай подивитися на своїх власних дітей.

Але побоювання її були даремні. Старий Одноокий відчував спонукальний імпульс, що був також нічим іншим, як інстинктом, успадкованим від багатьох поколінь вовків-батьків. Він не замислювався над ним і не дивувався його появі. Цей імпульс крився в кожній клітинці його істоти, а тому цілком природно, що вовк корився йому й негайно ж, повернувшись спиною до свого новонародженого сімейства, вирушив на пошуки м’яса, необхідного для життя.

У п’яти або шести милях від лігва річка розгалужувалася під прямим кутом і зникала в горах. Попрямувавши уздовж лівого русла, Одноокий натрапив на свіжий слід. Він обнюхав його й, відчувши, що слід тільки-но прокладений, швидко зіщулився, дивлячись у той бік, де він зникав. Потім він рішуче звернув праворуч і пішов уздовж правого річища. Сліди були набагато більшими за його власні, і він зрозумів, що тут йому нічим поживитися не вдасться. Пробігши уздовж правого річища близько півмилі, Одноокий почув звук скреготіння зубів; він підкрався до дичини й побачив, що це був дикобраз, який, упершись лапами в дерево, гострив зуби об кору. Одноокий обережно наблизився до нього, покладаючи, проте, мало надії на успіх. Він знався на цій дичині, хоча йому ніколи ще не доводилося зустрічати її в цих широтах; за все своє життя він жодного разу не пробував м’яса дикобраза. Але він давно вже знав, що на світі існують такі речі, як Щастя й Випадок, отож і далі підкрадався. Ніколи не можна передбачати, що може статися, коли йдеться про істот.

Дикобраз згорнувся в клубок і випустив у всі боки довгі, гострі голки, що захищали його від нападу. Одного разу, замолоду, Одноокий якось занадто близько обнюхав такий на позір нерухомий клубок голок і дістав зненацька сильний удар хвостом по носі. Одна голка застрягла у нього в морді й залишалася там кілька тижнів, викликаючи пекучий біль, поки не вийшла, нарешті, сама. Вовк улігся, вибравши зручне положення, так що морда його перебувала на відстані фута від хвоста дикобраза, і став терпляче й спокійно чекати. Хто знає, що може трапитися? Дикобраз, мабуть, розкрутиться, і тоді Одноокий лишень ударом лапи зуміє розпороти його ніжне незахищене черево.

Але після закінчення тридцяти хвилин він підвівся, злісно загарчав на нерухомий клубок і пішов далі. Йому траплялося й колись гаяти час, очікуючи, що клубок розкрутиться, і він вирішив не ризикувати цього разу. Вовк попрямував далі вздовж правого річища, але день минав, а здобичі не було.