Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

– Вибачте, місіс, стара Саллі ось-ось відійде, – промовила якась зовсім спорохніла бабка, просовуючи в двері своє старе бридке обличчя.

– А мені що до того? – сердито обізвалася наглядачка. – Духом своїм я її нагрію чи що?

– Та де, та де, місіс, їй вже ніхто не поможе, – похитала головою стара, – мені не раз траплялося бачити, як помирають люди – і малі й старі, немовлята й кремезні чоловіки; я знаю, коли приходить смерть. Знаю. Та Саллі щось муляє на душі, бо тільки-но віддихне від перепадку, – а це бува дуже рідко, бо вона страх як тяжко помирає, – так одразу й почне белькотіти, що має вам щось сказати. Вона спокійно не вмре, поки ви не вислухаєте її, місіс.

Почувши це, високошановна місіс Корней пробубоніла кілька лайок на адресу клятих старчих, що навіть умерти спокійно не можуть, не в’їдаючись в очі своїм ближнім, похапцем запнулася теплою хусткою й попрохала містера Бембля зачекати на неї, якщо, бува, не трапиться чогось надзвичайного. Старій богаділці вона звеліла жвавіше повертатися та не волочити ніг, мов по смерть, і в надзвичайно поганому настрої, увесь час чортихаючись, пішла до хворої.

Поведінка містера Бембля, коли він залишився на самоті, була зовсім незрозуміла. Він відчинив буфет, перерахував ложки, зважив рукою щипці до цукру, уважно оглянув срібного молочника, щоб перевірити, чи він із справжнього металу, і, задовольнивши таким чином свою цікавість, одягнув на голову свого трикутного капелюха й дуже урочисто протанцював чотири рази навкруг столу. Після цього досить кумедного вчинку містер Бембль зняв капелюха, розвалився в кріслі спиною до вогню й почав пильно оглядати меблі, мов прикидаючи на око їхню вартість.

Відповіднішої вістівниці смерті, як стара богаділка, що порушила спокій місіс Корней, не можна було б собі уявити. Тіло її згорбилося від довгих невеселих літ, паралізовані ноги тремтіли з немочі, її зморщене лице з перекошеним посинілим ротом скидалося більше на карикатуру якогось дикого маляра, аніж на витвір мудрих рук природи.

Ой ні! Як мало облич, створених рукою природи, залишає нам час у їхній первісній красі, щоб тішити наш зір! Житейські турботи, жалі й злигодні відбиваються на людських обличчях так само, як і на людських серцях, і тільки коли всі пристрасті заснуть і навіки випустять людину із своїх лабетів, хмари, що затьмарювали лице людини, розвіваються й залишають по собі ясну небесну глибінь. На суворих застиглих рисах мерця виступає чистий вираз заснулої дитини, той давно забутий вираз, що він мав на світанку свого життя, і обличчя його стає таке тихе, спокійне, що ті, що знали його ще за його щасливих дитячих літ, побожно припадають навколішки перед його труною.

Стара потвора похапцем шкандибала вдовж коридорів, шкутильгала по сходах, поспішаючи за наглядачкою й бубонячи щось невиразне на її гризню, але нарешті, вибившись із мочі, пристала і віддала їй каганця; моторніша за неї місіс Корней хутко пішла вперед до слабої, а вона, відступившись, щоб дати їй дорогу, попленталася позаду.

Хвора лежала на горищі в порожній кімнаті, що притулилася під самим дахом; у темному далекому кутку її блимав тьмяний вогник; якась стара богаділка сиділа побіч ліжка хворої, а край каміна стояв парафіяльний аптекарський учень і старанно обстругував гусяче перо на шпичку для зубів.

– Холодна ніч сьогодні, місіс Корней, – мовив хлопець до наглядачки.

– Ой яка холодна, сер, – дуже ґречно відповіла та, зробивши йому глибокого реверанса.

– Не завадило б вугляреві краще вугілля постачати, проти такого морозу таке сміття ні до чого не судне! – провадив він, розбиваючи заржавілою коцюбою жар у каміні.

– Це вугілля вибирає не вугляр, а Рада, сер, – пояснила наглядачка, – аби тільки він нас зігрівав, і то вже добре, бо нам уже й так не солодко живеться.

Хвора застогнала.

– Ага, – мовив аптекарський учень, обертаючись до ліжка, немов би допіру згадав про існування пацієнтки, – тут вже кінець, місіс Корней.

– Невже? – спитала та.

– Диво, як вона поборсається ще зо дві години, – відповів хлопець, шліфуючи кінчик шпички. – На ній вже місця живого нема. А що, бабо, вона знову заснула?

Богаділка схилилась над хворою і хитнула головою.

– Якщо в хаті не буде гармидеру, то вона, мабуть, так уві сні й помре, – сказав хлопець. – Поставте свічку на підлогу, щоб їй світло в очі не падало.