Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

– Назад! – зненацька гукнув Сайкс. – Назад! Назад!

Цей раптовий вигук серед мертвої тиші й рвучкий крик за ним паралізували Олівера: він випустив з рук ліхтар і не знав, що робити – бігти вперед чи тікати.

Знову хтось крикнув… – майнуло світло, – вгорі на сходах з’явилися дві бліді напіводягнені чоловічі постаті, – щось блиснуло – вдарило, звився димок, – щось тріснуло, й Олівер упав горілиць на підлогу.

Сайкс був зник на мить, а тепер знову виринув з-за вікна й, перш ніж дим розвіявся, вистрелив кілька разів у чоловіків, що відскочили тепер назад за двері.

– Тримайся за шию міцніше, – гукнув Сайкс, витягаючи Олівера через вікно. – Дай шарф, вони влучили в нього. Швидше! Як дзюрчить кров!

Потім зчинився ґвалт, ударив дзвін, посипались постріли, вигуки, і Олівер почув, що його притьмом тягнуть кудись по нерівній дорозі.

Потім усі звуки змішались, почали завмирати, смертельний холод стиснув Оліверове серце, і він більше нічого не бачив і не чув.

Стояв холодний зимовий вечір. Мороз скував землю товстою сніговою корою, рвучкий північний вітер міг розвівати лише наметені на поворотах і перехрестях кучугури снігу, він з хижою дикою люттю налітав на цю єдину поживу, збивав угору снігові заслони, закручував їх білою курявою, кружляв ними в шаленому танку й розсипав жменями білі бризки в повітря. Такими чорними порожніми ночами ситі люди, що живуть у теплі та достатках, сідають родинним колом край каміна й дякують Богові, що вони вдома, а безпритульні голодні злидарі падають на сніг і вмирають. Скільки підточених голодом і холодом відметів суспільства закривають навіки свої очі на наших вулицях такими ночами, і хоч які були їх злочинства на цьому світі, гіршої муки вони не зазнають і на тому.

Так стояли справи надворі, а тим часом місіс Корней, наглядачка уже відомого читачам притулку, де народився і зростав Олівер Твіст, сиділа край привітного вогню в своїй власній чистенькій кімнаті й дивилася з великою втіхою на круглий столик перед собою, де стояла невеличка таця з різними приналежностями вечері тружденної робітниці притулку. Місіс Корней лагодилася почастувати себе скляночкою запашного чаю. Вона глянула задоволено на стіл, а потім на камін, де малесенький казанок наспівував тоненьким голоском веселу пісеньку; ця відрадна картина викликала в господині таке внутрішнє задоволення, що вона аж усміхнулась.

– Ох, – зітхнула вона, спираючись ліктем на стіл і замислено втупивши очі у вогонь, – ох, як треба благословляти долю! Тільки ми всі невдячні!

Місіс Корней сумно похитала головою, немов боліючи душею за засліплення бідаків, що ніяк не годні цього зрозуміти, набрала з малесенької бляшаної коробочки чаю срібною ложечкою (своєю власною, не казенною) й почала заварювати чай.

Якої дурної дрібниці буває часом досить, щоб порушити хистку рівновагу нашої душі!

Поки місіс Корней моралізувала так про себе, вода в чорному чайникові перебігла через вінця й ошпарила їй руку.

– Щоб ти пропав! – скрикнула, здригнувшись, шановна леді й хутко відставила чайника на примурок, – дурнячий горщик! Більше за дві склянки не може вмістити! Кому він здався – нікому! Хіба що такій самотній бідолашній удові, як я! – додала вона по короткій мовчанці.

З цими словами безталанна вдовиця упала в крісло й, підперши голову руками, замислилася над своєю нещасною долею. Маленький чайник і самотня склянка на столі викликали в неї сумні спогади про містера Корнея (що помер заледве двадцять п’ять років тому), і вона тяжко зажурилася.

– Ні, в мене ніколи не буде другого, – похмуро мовила вона, – ніколи не буде другого такого, як він!

До кого стосувалися ці слова: до покійного чоловіка чи до незграбного чайника – не знати, але вірніш, що до останнього, бо місіс Корней глянула на нього з докором у цю хвилю і взяла його з примурку.

Вона саме заходилася пити першу чашку, коли це легкий стук у двері порушив її кейфування.

– Можна. Заходьте вже! – сердито скрикнула вона. – Мабуть, знову якась стара баба померла; вони завжди як дірка в мості – вмирають, коли людині ніколи, й попоїсти не дадуть! Чого стоїте й напускаєте холоду в хату! Заходьте, що там знову.

– Нічого, моя пані, нічого, – відповів чоловічий голос.

– Боже! – значно лагідніше скрикнула господиня. – Це ви, містере Бембль!