Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

– Солодко, містере Бембль? – спитала вона, відчиняючи цукерницю.

– Так, дуже солодко, – відповів містер Бембль і пильно глянув на неї. (Якщо парафіяльний сторож здатен взагалі дивитися ніжно, то містер Бембль був на цю хвилю саме цим сторожем.)

Чай налили й подали йому в глибокій тиші. Містер Бембль застелив собі коліна носовою хусткою, щоб, бува, якась крихта чи крапля не забруднила його розкішних штанів, і почав їсти й пити, перериваючи час від часу цю приємну процедуру глибоким зітханням, що, проте, не відбивалося пагубно на його апетиті, але, навпаки, вочевидь дуже сприяло йому.

– Я бачу, ви маєте кицю, – зауважив містер Бембль, глянувши на кицьку, що мружилася перед каміном з цілим своїм виводом, – і навіть кошенят, моя пані!

– Я їх так люблю, так люблю, що ви й уявити собі не можете, містере Бембль, – відповідала господиня, – вони такі втішні, такі веселі й ніжні, вони мої правдиві друзі.

– Дуже милі створіння, моя пані, зовсім свійські, – згодився містер Бембль.

– О, ще б пак! – із запалом скрикнула місіс Корней. – І вони такі домосіди, так тримаються своєї хати, так люблять її, що душа радіє, на них дивлячись.

– Місіс Корней, – почав помалу Бембль, пристукуючи ложкою у такт кожному своєму слову, – я мушу вам сказати, що якби кицька чи кошеня, живучи у вашій господі, не любили її, то були б вони не кицькою і кошеням, а ослами – так, моя пані!

– О, що ви, сер! – скрикнула господиня.

– Ніде правди діти, нащо дурити себе, – провадив сторож, палко, але з почуттям власної гідності махаючи своєю ложкою, від чого кожне його слово набирало ще більшої ваги, – таких невдячних тварин я з насолодою втопив би своєю власною рукою.

– Які ви жорстокі! – жваво відповіла на це місіс Корней, простягаючи до нього руку по порожню чашку. – Мабуть, у вас нема серця.

– Нема серця! Нема серця у мене, місіс Корней! – скрикнув містер Бембль і подав свою чашку, мовчки стиснувши по дорозі мізинчик ручки, що взяла її; потім ляснув себе двічі долонею по облямованому брузументом жилеті, зітхнув могутніми грудьми й відсунув свого стільця трохи від вогню вбік.

Столик був круглий. Гість і господиня сиділи перед каміном vis-á-vis, досить близько одне до одного, і тому цілком зрозуміло, що коли містер Бембль відсунувся трохи від вогню, не відсовуючись, проте, від столу, то віддалення між ним і місіс Корней значно збільшилося. Розсудливі читачі, безперечно, зрозуміють, що це був дійсно героїчний вчинок: місце, час, затишне оточення були б спокусили кожного смертного прошепотіти милій господині на вушко силу тих ласкавих безневинних жартів, що личать легковажним гонивітрам, але здаються недоречними в устах суддів, міністрів, лордів, мерів й інших відповідальних урядових осіб, а тим паче в устах парафіяльного сторожа, що (як це всім відомо) має бути над усіх суворішим та невблаганнішим.

Але хоч які були наміри містера Бембля (вони були, безперечно, найчистіші), стіл, як ми вже двічі зазначали, був, на жаль, круглий, і тому, відсовуючись щораз далі від вогню, містер Бембль почав зменшувати віддалення між собою і місіс Корней і нарешті, об’їхавши навкруг усього столу, опинився зі своїм стільцем побіч її стільця. Коли їхні стільці тісно зійшлися, містер Бембль зупинився.

Якби місіс Корней посунулася праворуч, вона була б опинилася в каміні й згоріла; якби вона посунулася ліворуч, вона була б опинилася в обіймах містера Бембля; але місіс Корней була цнотлива обачна жінка й, очевидно, відразу збагнула можливі наслідки цієї ситуації; тому вона залишилася сидіти на місці й спокійно налила містерові Бемблю другу чашку чаю.

– Так я не маю серця? – мовив Бембль, колотячи свій чай і зазираючи у вічі господині. – А ви, ви не жорстокі, місіс Корней?

– Боже мій! Яке дивне питання від нежонатого чоловіка. Нащо вам це знати, добродію?

Сторож випив до дна чай, доїв грінку, обтрусив крихти зі своїх колін, обтер рота й солодко цмокнув господиню у відповідь у губи.

– Містере Бембль, – трагічним шепотом заволала до нього місіс Корней, бо жах її був такий пекучий, що вона втратила голос, – містере Бембль, я закричу!

Містер Бембль нічого не відповів, але помалу з почуттям власної гідності обвив рукою її стан.

Цнотлива удовиця пригрозила кричати і була б, напевно, закричала після цього нового зухвальства, але пекуча потреба кричати сама собою відпала, бо саме на цю мить щось хапливо постукало в двері. Містер Бембль дуже жваво підскочив до пляшок і почав пильно здмухувати з них порох, а господиня сердито спитала: «Хто там?» (Варто відзначити як цікаве фізичне явище, що наслідки несподіваного збудження цілком протилежні наслідкам переляку, і тому голос її набув одразу звичайної холодної офіційності.)