Стара похитала головою: вона знала, що хвора так швидко не відійде, але послухалась, поставила свічку долі й примостилася поруч з першою богаділкою, що допіру пришкандибала на горище. Місіс Корней нетерпляче запнулася щільніше хусткою і незадоволено сіла в ногах слабої, а аптекарський учень, що тим часом загострив уже свою шпичку, постояв, розставивши замислено ноги перед каміном і колупаючи в себе в зубах хвилин із десять; але потім це йому, очевидно, набридло; він побажав місіс Корней успіху в ділах її рук і вийшов навшпиньки з кімнати.
Деякий час було тихо-тихо. Потім старчихи пошкандибали до каміна, присіли й почали гріти над жаром свої кощаві покорчені руки. Червоний жар кидав зловісні відблиски на їхні зморщені обличчя, і вони видавалися від цього ще огиднішими. Погрівшись якийсь час, баби завели тиху розмову.
– А чи казала вона тобі ще щось, голубонько Анні, як я пішла по старшу? – спитала одна.
– Ні, ані слова. Спершу вона почала ламати й дряпати собі руки, але я втримала її, вона попручалася трохи, а там заспокоїлась: де вже в неї та сила візьметься, а я на мої літа ще хоч куди, хоч і живу на парафіяльних харчах.
– А вино, що їй лікар приписав, вона випила?
– Я хотіла їй дати, але вона так учепилася зубами в склянку, що я ледве видерла її в неї з рота: тому вино випила я, і воно таки зігріло мої кісточки.
Озирнувшись, чи не підслуховує часом наглядачка, потвора підсунулася ще ближче до вогню й весело захихотіла.
– Я пам’ятаю час, коли вона сама була б зробила те саме, а потім розказувала всім і реготалась, – мовила одна.
– Так, так, вона була весела, любила жартувати. А скільки вона на своєму віку покійничків попообмивала, попоприбирала! З-під її рук вони мов ті лялечки воскові виходили, – згадала друга. – Й оці старечі очі теж це все бачили, а ці старечі руки це все робили, я ж їй теж не раз допомагала.
Стара простягла вперед свої скорчені руки й переможно затрясла ними перед своїм лицем, потім помацала в кишені, витягла з неї стару полинялу табакерку, висипала пучку табаки на долоню своєї сусідки й трохи більше собі. Тим часом наглядачка, якій уже вривався терпець чекати, поки хвора прокинеться від свого забуття, підійшла до каміна й сердито спитала, скільки їй доведеться ще ждати.
– Недовго вже, місіс, – відповіла одна богаділка, дивлячись їй у вічі. – Нам усім недовго вже зосталось на смерть чекати. Терпіння! Терпіння! Вона вже незабаром прийде по нас усіх.
– Заткни свою пельку, безглузда відьмо, – суворо спинила її місіс Корней. – Скажи мені, Марто, чи часто буває вона в такому стані?
– Часто, – відповіла перша жінка.
– Але більше ніколи не буде, – мовила друга, – і якщо прокинеться ще раз, то вже востаннє, – пам’ятайте це, місіс: довго чекати вам не доведеться.
– Довго чи недовго, але мене вона в кожному разі тут не застане, – огризнулася місіс Корней. – А ви, баби, глядіть не турбуйте мене вдруге даремно. Я не повинна і не бажаю вартувати над усіма старчихами, що помирають у богадільні! Пам’ятайте це, старі поторочі. І якщо ви мені знову голову морочити будете, то я з вас, як перед Богом, усю дурість умить виб’ю!
Місіс Корней тупнула ногою і пішла вже важкою ходою до дверей, але в цю мить раптовий крик примусив її обернутись: це злякались богаділки – хвора підвелася на ліжку й простягала до них свої руки.
– Хто це? – скрикнула вона.
– Тс, тс, лягай, лягай, – кинулась до неї одна з богаділок, – заспокойся!
– Живою я вже більше не ляжу, – пручалася хвора, – я їй це мушу сказати, мушу! Ідіть сюди! Ближче, ближче… Дайте прошепотіти на вухо.
Вона схопила наглядачку за рукав і потягла до себе і вже хотіла була говорити, але в цю хвилину помітила обох старчих, що схилились над ліжком і з жадібною цікавістю витягли вперед свої шиї.
– Проженіть їх, проженіть, – мляво простогнала хвора, – тільки швидше, швидше!
Обидві старі поторочі почали скавуліти, що їхня бідна хвора товаришка зовсім спантеличилась і не пізнає своїх найщиріших приятельок і що вони її ні за що в світі не покинуть у смертельну хвилину, але наглядачка, не довго думаючи, випхала їх за поріг, замкнула двері й повернулася до ліжка.
Тоді ніжні приятельки змінили свій тон і почали обурено кричати через замкову щілину, що стара Саллі п’яна (а втім, до певної міри це була правда, бо окрім чималої дози опіуму, яку їй прописав аптекар, вона перебувала ще під впливом оденків горілки, якою її нещодавно почастували наостанку добросерді сестриці-жалібниці, спорожнивши самі цілу пляшку!).
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу