Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

– Ось тобі за дві партії і за робер, – мовив містер Чітлінг, сумно витягаючи з кишені жилета півкрони, – ну, знаєш, такого хватька, як ти, Пронозо, – щоб я пропав, – я ще ніколи не бачив! Ти все виграєш і виграєш! Навіть коли нам іде добра карта, ми з Чарлі нічого до пуття довести не можемо.

Чи то жалібний тон цих слів, чи що інше вразило так Чарлі Бетса, але він знову так зареготав, що навіть замислений Феджін здригнувся й спитав, у чому річ.

– У чому річ, Феджіне? – скрикнув Чарлі. – Шкода, що ти не стежив за грою. Томмі Чітлінг не виграв ані шеляга, а я був в одній партії з ним проти Пронози з дідком.

– Гай-гай, як же ти, Томе, спробуй-но ще раз, спробуй, соколику, – відповів з ухмілкою старий, і видно було, що він чудово розуміє причину цієї невдачі.

– Е ні, зась, спасибі тобі, Феджіне, – подякував за пораду Чітлінг, – Пронозі так щастить, що грати з ним – нема дурних.

– Ха-ха-ха! Треба вставати рано-вранці, на світанку, вдосвіта, коли хочеш обіграти Пронозу, – порадив старий.

– Удосвіта – таке! – зареготав Чарлі. – Та щоб його обіграти, треба в чоботях переночувати, до кожного ока по телескопу наставити й бінокля на груди начепити.

Містер Давкінс вислухав ці компліменти з філософським спокоєм, а потім запропонував кожному з присутніх стати з ним до бою по одному шилінгові за гру й похвалився за першим разом усіх їх за пояс заткнути. Проте ніхто не пристав на його виклик; люлька його тим часом догоріла, і він знічев’я почав накреслювати на столі шматочком крейди план Ньюгетської в’язниці, насвистуючи якийсь особливо різкий мотив.

– Ти сьогодні якийсь кислий, Томмі, – порушив нарешті довгу мовчанку Проноза, відкидаючи набік крейду, – про що він думає, Феджіне, як тобі здається?

– Звідки ж мені це знати, соколику? – відповів той і обернувся до товариства, не випускаючи з рук міха. – Мабуть, він думає про свої втрати або про своє коротке перебування на хуторі, звідки він допіру повернувся, ге? Хе-хе-хе! Чи вгадав я, соколику?

– Пальцем у небо! – мовив Проноза, не даючи відповісти містерові Чітлінгу, що вже розкрив був рота. – А що ти нам скажеш, Чарлі?

– Я скажу, – всміхнувся містер Бетс, – я скажу, що він щось дуже залицяється до Бетсі. Гляньте, як він почервонів! Щоб я пропав – ой-ой-ой – боки собі порву! Томмі Чітлінг закохався! Ой, ой, бігме, Феджіне, Феджіне, от так штука!

Несподіване відкриття, що містер Чітлінг – жертва ніжної пристрасті, так вразило Чарлі, що він з усієї сили відкинувся на спинку стільця і, втративши рівновагу, гепнувся на долівку; це, проте, нітрохи не захмарило його веселого настрою: він довго ще реготався, катаючись по підлозі, а нареготавшись донесхочу, підвівся, сів на старе місце й знову пирснув.

– Ти на нього не вважай, соколику, – мовив Феджін, підморгнувши Пронозі й докірливо ляснувши пустуна Бетса міхом по спині, – Бетсі – козир-дівка. Ти її, Томе, з рук не випускай!

– Я тільки хочу тобі сказати, Феджіне, – почав, почервонівши як рак, містер Чітлінг, – що це все нікого з вас не обходить!

– Звісно, не обходить, – заспокоїв його Феджін, – Чарлі меле-меле, мов той вітряк, не варт на нього вважати, соколику. Бетсі – розумна дівчина, роби так, як вона каже, Томе, і ти станеш мільйонером.

– Я й зробив так, як вона мені сказала, – відповів Чітлінг, – якби не її порада, хіба б я втрапив у холодну (до речі, тобі це було якраз на руку, Феджіне). А що таке півтора місяця холодної – пусте! Раніш чи пізніш, все одно не минеться, а все ж взимку воно зручніше, коли не хочеться витикати носа надвір, – правда?

– Звичайно, соколику, – відповів Феджін.

– І ти ж іще раз з дорогою душею підеш на висидку, щоб прислужитися Бетсі? – спитав Проноза, підморгнувши Чарлі й старому.

– І піду, щоб ти знав, – сердито відповів Том, – маєш? А хто на це згодиться, крім мене, хотів би я знати, Феджіне?

– Ніхто, звичайно, ніхто, соколику, – підтвердив старий. – Я не знаю нікого, хто б на це згодився, в кожному разі з наших ніхто, окрім тебе, не годен такого зробити.

– А я б викрутився, якби був на неї звернув, правда? – роздратовано провадив бідолашний оступачений бевзь, – одного мого слова було б досить, – правда, Феджіне?

– Правда, правда, соколику, – відповів той.

– А я не ляпнув, правда, Феджіне? – не вгавав він.

– Ні, ні, ти такий твердий хлопець – хіба б ти міг? Ти із своєю мужністю сягнув навіть трохи через край, – мовив Феджін.

– Можливо, а коли й так, то що ж тут смішного, Феджіне?

Помічаючи, що містерові Чітлінгу ось-ось урветься терпець, Феджін почав його заспокоювати, що ніхто з нього не сміється, і на доказ цього послався на головного призвідника Бетса; той саме був збирався запевнити, що він ще ніколи в житті не був такий серйозний, як у цю мить, але, на жаль, замість слів, з рота його вирвався такий вибух реготу, що розлютований містер Чітлінг, не довго думаючи, підскочив до нього аж у другий кінець кімнати і замахнувся на нього кулаком; та спритному хлопцеві це було не первина; він так хутко нахилив голову, що удар влучив просто у груди веселому старому джентльменові; старий поточився і мусив упертись об стіну, щоб не впасти; він витріщив очі, важко дихаючи, а містер Чітлінг зніяковіло дивився на нього.