Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

Лише на розі своєї вулиці Феджін прочунявся трохи від жахливого враження, що справила на нього убивча звістка Тобі: він біг прожогом, як той зацькований звір, не озираючись навколо, і тільки зненацький гуркіт коліс карети і крик пасажирів зігнали його з бруку на тротуар. Обминаючи якомога головні людні вулиці, він дістався нарешті різними покрученими заулками й задвірками до Сноу-Хіл. Тут він пішов іще швидше і, тільки завернувши в якийсь знайомий глухий заулок, укоротив ходи й зашкутильгав своїм звичайним млявим кроком, немов почувши себе нарешті в своєму рідному оточенні.

Як вийти з Сіті, то праворуч близько місця, де сходяться Сноу-Хіл і Холборн-Хіл, іде до Сефрон-Хіл вузький, брудний заулок. Тут у замулених вітринах неохайних крамничок ви побачите цілі гори старих шовкових хусточок різних розмірів і взірців, що їх скуповують у кишенників тутешні гендлярі. Сотні таких хусток маячать у вітринах, гойдаються на одвірках крамниць і купами лежать на полицях. Хоч який невеличкий Філд-Лен, але тут є свій голяр, своя кав’ярня, своя пивничка і ятка зі смаженою рибою. Філд-Лен – це окрема торговельна колонія, це осередок збуту крадених речей: рано-вранці й пізно ввечері сюди приходять якісь мовчазні постаті, роблять свої гендлі в темних задніх конурах крамниць і зникають так само непомітно, як і прийшли. Тут крамарі виставляють напоказ у вітринах старий одяг, латані черевики й різне ганчір’я, замість вивіски для дрібних злодійчуків, а у вогких сирих підвалах тут іржавіють і гниють купи старого заліза та мотлоху й сувої зацвілих цвіллю бавовняних і полотняних тканин.

Феджін звернув у цю вулицю. Мабуть, тутешні люди його добре знали, бо гендлярі, що стояли на дверях своїх крамниць, виглядаючи покупців та продавців, привітно здоровкалися з ним з різних боків. Він мовчки відповідав на їхні привітання, але ніде не зупинявся і тільки аж у самому кінці вулиці підійшов до одного невеличкого на зріст чоловіка, що сидів з люлькою в зубах перед своєю крамничкою, упхавши своє щупле тіло в дитяче кріселко.

– Як побачиш вас, містере Феджіне, кожна болячка за водою попливе, – відповів ґречний крамар на запит старого про те, як він ся має.

– А у вас тут, здається, трохи припекло, Лайвелі, останнім часом? – мовив Феджін, здіймаючи догори брови й складаючи руки на грудях.

– Мг, дехто почав був нарікати, але потім знову повіяло прохолодою, – хіба не відчуваєте? – відповів маленький крамар.

Феджін хитнув головою, показавши на Сефрон-Хіл, і спитав, чи не було там нікого сьогодні.

– У «Калік»?

– Еге.

– Стривайте, дайте пригадати; там було сьогодні із півдесятка хлопців, але з ваших, здається, нікого.

– Так, кажете, Сайкса там не було? – розчаровано перепитав Феджін.

– Non ist ventus, як кажуть правозаступники, – відповів маленький чоловічок, хитаючи головою й хитро позираючи на старого. – А чи не знайдеться у вас чогось для мене сьогодні?

– Ні, сьогодні нічого не буде, – відказав старий і пішов.

– Ви йдете до «Калік», Феджіне? – крикнув йому навздогін його приятель. – Почекайте, і я з вами, вип’ємо разом по чарці.

Але Феджін махнув рукою і не обернувся – мовляв, волію йти сам, а до того ж містер Лайвелі так угруз у своє кріселко, що довго не міг з нього видряпатися, – отже трактир «Калік» був на цей раз позбавлений втіхи бачити його в своїх стінах. Поки він вовтузився зі своїм кріселком, Феджін зник з очей; містер Лайвелі витягав шию, ставав на дибки, але, втративши надію впізнати його спину серед перехожих, дуже красномовно й таємничо ззирнувся очима через дорогу з власницею протилежної крамнички, недовірливо похитав головою, знову угнітився у кріселко й поважно запалив люльку.

Трактир «Трьох Калік», або, як його по-простому звали його завсідні відвідувачі, «Каліки», був тим самим трактиром, де ми вже колись бачили містера Сайкса з його собакою. Проходячи повз буфетника, Феджін хитнув йому головою і пішов просто нагору; він нечутно проскочив до загальної кімнати і, затулившись рукою від світла, почав оглядати її схвильовано й пильно – наче шукав чогось.

Два газові ліхтарі освітлювали її, а щоб світло не пробивалося на вулицю, вікна було позатулювано й позавішувано збляклими червоними фіранками, щоб не видно було сажі від чадних ліхтарів, а стелю було вимазано чорною фарбою; в кімнаті стояв такий густий синій тютюновий дим, що спочатку не можна було нічого як слід розгледіти. Тільки коли частина диму поволі вийшла крізь прочинені двері, Феджін зміг розгледіти гурт людей – такий самий невиразний, як і гомін та брязкіт, що виривався з кімнати за двері. За довгим столом скупчилися один при одному якісь жінки й чоловіки, кінець столу на чільному місці засідав, очевидячки, голова зборів з молоточком у руці, а в кутку за розбитим фортепіано сидів сизоносий музика з підв’язаними зубами.