Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

Вона мовчала, а Феджін нервово озирався; здавалося, що він хоче переконатися, чи в кімнаті немає якихось вказівок на те, що Сайкс таки повертався додому крадькома; цей огляд його, очевидячки, задовольнив; він кілька разів кахикнув, намагаючись зайти з Нансі в розмову, але дівчина не звертала на нього жодної уваги – немов скам’яніла; тоді він спробував підсипатися до неї з іншого боку й, потираючи свої кощаві руки, улесливо промовив:

– А як ти думаєш, голубонько, де таки подівся Біллі?

Дівчина на це тільки невиразно пробубоніла, що нічого не знає, й застогнала; вона, здається, плакала.

– А бідне хлоп’ятко? – зітхнув старий, напружуючи до болю свої очі, щоб розгледіти вираз її обличчя. – Бідолашне маленьке хлоп’ятко! Саме як палець вночі, в грязюці, в канаві – ти тільки подумай, Нансі…

– Хлопцеві краще бути там, де він є, аніж між нами, – мовила дівчина, зненацька підводячи голову, – якщо це тільки не пошкодить Біллі, хай він краще помре в тій канаві, хай його кісточки там перетліють.

– Що?! – стурбовано скрикнув Феджін.

– Так, так, хай він зникне з моїх очей, хай я знатиму, що найгірше вже минулося, мені легше буде! Я не можу його бачити. Як гляну на нього, так мені всю душу перевертає і я починаю ненавидіти себе, тебе – вас усіх.

– Ого! Та ти, здається, справді п’яна, – сердито перебив її старий.

– Чи я п’яна?! – гірко скрикнула дівчина. – А як п’яна, то завдяки кому? Чи не через тебе? Я знаю, ти б волів мене бачити завжди п’яною – чому ж не сьогодні? Настрій мій тобі не до вподоби? Га?

– Не до вподоби.

– То спробуй його змінити, – зареготалася дівчина.

– Змінити його?! – скрикнув Феджін, розлютований вкрай несподіваною упертістю своєї вихованки та взагалі всіма неприємностями останнього дня. – Я тобі його зміню! Слухай сюди, повіє! Двома словами я можу задушити бичачу шию твого Сайкса певніше ніж руками; якщо він прийде без хлопця, якщо він не поверне його мені живим чи мертвим, то убий його краще сама, коли не хочеш віддати його катові на поталу… часу не гай, убий його, скоро він переступить поріг цієї кімнати, бо буде пізно.

– Що ти верзеш? – мимоволі здригнулася дівчина.

– Що я верзу? – злісно провадив Феджін. – Хлопець коштує мені сотні фунтів, його мені послала сама доля, на якого ж біса маю я випускати його з рук через безглуздя п’яної ватаги йолопів, з якими я можу удух розправитись… і здихатись нарешті чортяки, що може щохвилини, як йому заманеться, мене…

Йому сперло дух; він хапнув ротом повітря, але цієї короткої миті було досить: гнівний потік його слів ущух і він сам увесь мов переродився. Ще за хвилину очі його палали, обличчя було багрове спересердя, а кулаки конвульсивно стискались, але тепер він увесь зібгався, наїжився і примовк, тремтячи з жаху, що сам мимоволі зрадив свою якусь гидку таємницю. Він просидів так якийсь час мовчки, а потім нерішуче глянув на дівчину й трохи заспокоївся: вона сиділа в тій самій байдужій позі і неначе знову поринула в півзабуття, з якого її був вивів його дикий вибух.

– Нансі, голубонько, ти ж на мене не сердишся?! – хрипко скрикнув він своїм звичайним голосом.

– Не лізь до мене тепер, Феджіне, – відповіла дівчина, стомлено підводячи голову. – На цей раз Біллі не пощастило, пощастить удруге. Він тобі вже не одну справу зладнав, зладнає ще, скільки зможе, а як не зможе, то не зладнає – ось і все; то нема на що про це більше й говорити.

– Ну а як же з хлопчиком, голубонько? – питав Феджін, нервово потираючи руки.

– З хлопцем буде те саме, що й з рештою, – перебила його Нансі, – і я скажу ще раз: хвала Богові, як що він помер і врятувався від гіршої небезпеки, врятувався від тебе, Феджіне… тобто коли його смерть не накликала лиха на Біллі. Якщо Тобі втік, то, мабуть, Біллі теж живий і здоровий, бо Біллі в кожному разі вартий двох Тобі.

– Ну а що ж скажеш на мої слова, голубонько? – зауважив мимохіть Феджін, не зводячи з Нансі своїх блискучих пильних очей.

– Якщо хочеш чогось від мене, то прокажи ще раз все від початку до краю, бо я нічого не чула, – відповіла Нансі, – а то краще почекай до завтра. Я була на хвилину прочумалась, а оце знову очмаріла.

Феджін поставив їй ще кілька запитань, щоб переконатися, чи не звернула вона часом уваги на якийсь його необережний натяк, але вона відповідала так просто й так спокійно витримувала його проникливий погляд, що він заспокоївся. Так, вона, мабуть, справді п’яна. Як більшість годованок старого, Нансі дійсно мала цю ваду, але він з нею не боровся, а, навпаки, сам заохочував своїх дівчаток з ранніх літ до пияцтва. Зовнішній вигляд розпатланої Нансі та горілчаний дух, яким просякла вся кімната, підтверджували Феджінів здогад; після нещодавнього короткого вибуху Нансі нараз посмутніла й замовкла, а потім під впливом внутрішньої боротьби різних почуттів почала нервуватися – плакати, ламати руки, лопотіти якісь невиразні слова й голосно міркувати про те, чи довго може тривати щастя леді й джентльмена, що живуть між собою як кицька з собакою, тощо. Ці всі симптоми переконали досвідченого у цьому Феджіна, що вона впилася, і йому відлягло від серця.