Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

– То що ж?

– Бачите, я переконався, що привчити його до нашого ремества буде нелегко, він зовсім не такий, як інші діти в його становищі.

– Щоб він пропав! – пробубонів Монкс. – Якби не це, то він уже давно був би став злодієм.

– Я не міг його ні до чого призвести, нічим спокусити, – провадив Феджін, боязко слідкуючи за виразом обличчя свого гостя. – Як було взятись до справи? Чим я міг його залякати? А ви ж знаєте, що в нашому реместві спочатку без цього нічого не втнеш. Що мені було робити? Послати його ще раз із Чарлі й Пронозою? Ну, знаєте, а мені досить уже й першої спроби, скільки я тоді страху за нас усіх набрався!

– Мене воно в кожному разі не обходило, – зауважив Монкс.

– Ні, ні, соколику, – провадив Феджін, – я про це нічого не кажу; може, якби всього того тоді не сталося, ви були б не звернули уваги на нього й не дізналися, що це саме той хлопець, якого ви шукали. Гаразд! Я повернув його для вас назад через ту дівчину і – диви – вона, мов на глум, стає на його оборону!

– То з дороги її, гадину! – нетерпляче скрикнув Монкс.

– Ще рано, соколику, – всміхнувся Феджін, – а до того ж я цього діла не люблю… інакше з насолодою уже розквитався б з нею. – Ох, Монксе, Монксе, знаю я цих дівчат як облуплених! Хай тільки хлопець пуститься берега, і вона на нього вмить начхає. Ви хочете робити з нього злодія. Коли він ще живий, то тепер я вже його напевно поверну на своє, але якщо… якщо… – прошепотів старий, підсовуючись ближче до свого гостя. – Звичайно, це дурниці, але якщо сталося найгірше і він помер, то…

– То я цьому не винен! – з жахом скрикнув Монкс і схопив Феджіна за лікоть тремтячими руками. – Пам’ятайте, пам’ятайте про це! Я цьому не винен! Все що завгодно, тільки не смерть – я вам це одразу сказав. Я не хочу пролиття крові – кров завжди випливає нагору й переслідує, як привид. Якщо вони його застрелили – не я цьому винен – чуєте? – Щоб ця клята нора завалилась! – Що це? – раптом скрикнув він, пополотнівши, і в нестямі скочив на ноги.

– Що? Де? – ойкнув старий, хапаючи його за руку.

– Там, там… тінь… – прошепотів Монкс, уп’явшись очима в протилежну стіну. – Я бачив там жіночу тінь у пелерині і в капелюшку – вона промайнула як подих.

Старий випустив його, і вони обоє вискочили з кімнати. Розтоплена від протягу свічка стояла непорушно на старому місці й освітила їм сходи і їхні власні бліді обличчя.

Вони нашорошили вуха, але ні, навкруги було тихо: ані звуку, ані шелесту.

– Це вам здалося, – мовив Феджін і присвітив свічкою навколо.

– Присягаю, я бачив її! – скрикнув Монкс, тремтячи з голови до п’ят. – Спочатку вона перехилилася вперед, а коли я скрикнув, вона шарахнулася назад.

Феджін глянув з презирством на бліде обличчя свого гостя і сказав, що коли йому так кортить, вони можуть оглянути ввесь будинок. Вони обійшли всі кімнати, але скрізь було темно, тихо, порожньо; вони пройшли вздовж коридору й зазирнули до підвалу; полум’я свічки освітило низькі стіни, вкриті зеленою цвіллю з слідами слимаків та мокриць, але кругом було тихо, як у могилі.

– Ну, що ви на це скажете? – мовив Феджін, коли вони знову повернулися до коридору. – Окрім нас двох, Тобі і хлопців, у будинку немає нікого, – ну а з ними нам нема чого журитись. Дивіться!

І на доказ своїх слів старий витяг з кишені два ключі й пояснив, що коли він сходив униз уперше, то замкнув обоє дверей, щоб ніхто, бува, їх не потурбував. Цей очевидний доказ начебто трохи переконав містера Монкса: він напосідав на старого вже не з такою силою і потроху заспокоювався. Всі їхні розшуки були марні; кінець кінцем, він гидко засміявся і признався, що, мабуть, йому ця тінь таки дійсно привиділася. Проте йому, очевидячки, не хотілося заходити знов у розмову; він нараз згадав, що вже друга година ночі, і мила пара розійшлася.

Смиренному письменникові зовсім не личить примушувати таку велебну особу, як парафіяльний сторож, чекати, – спиною до каміна з підібраними під пахви полами сурдута, – поки комусь не заманеться визволити його з цієї пози. Ще не годилося б йому нехтувати і панією, яку сторож вшанував ніжно закоханими поглядами і на вушко якій він шепотів слова любові, що з уст такої особи мусили б пройняти солодким тремтінням груди кожної дівчини й молодиці – хоч якого суспільного стану! Але даруйте, біограф, що його перо накреслює ці рядки, добре знає своє місце й ставиться з належною пошаною до сильних світу цього, і тому він поспішає покірно схилити чоло перед ними і віддати належну ціну їхньому високому громадському становищу і, звичайно, відповідним до нього їхнім високим чеснотам. Він саме збирався висловити тут кілька міркувань щодо божественного походження влади парафіяльних сторожів і щодо їх непогрішності (про що добромисному читачеві було б, звичайно, дуже приємно й корисно послухати), але за браком часу й місця він, на жаль, змушений відкласти цей намір до іншої слушної нагоди; тоді він обіцяє довести читачеві, що парафіяльний сторож на відповідній посаді (тобто сторож, приставлений як офіційна особа до парафіяльної богадільні або до церкви) посідає, у зв’язку зі своїм становищем, усі людські високі прикмети; він доведе також, що ці прикмети властиві лише парафіяльним сторожам і не розповсюджуються ні на сторожів різних товариств і клубів, ні на сторожів громадських, державних і судових установ, ані навіть на сторожів приватних капличок (а втім, останні, хоча тільки до певної міри, можуть почасти претендувати на це).